Місяць, обмитий дощем (збірник). Володимир Лис

згадавши взимку цей хайку, я став «мисливцем» на ворона. Ворона серед білого снігу. І коли побачив такого, стояв кілька хвилин, милуючись і снігом, і вороном. І подумав, що особлива, ще більша, втіха, мабуть, була б, коли б побачив білого ворона на білому снігу. Але це, певно, нездійсненно. Надто мало таких воронів. От якби хто спробував уявити, намалювати… Чи, може, хтось і здійснив це, тільки я ще не бачив…

      Небо теж буває наче вишите зорями. Чи зорями, вишитими Творцем, що, здається, питає: а добре я зробив? Часом Місяць можна помітити й на денному небі, лише трохи пригаслому, а от зорі – ні. Надто маленькі? Але, за народним повір’ям, їх дано помітити на дні глибокої криниці людям з особливим зором. Чи тим, хто прагне здійснити якесь своє заповітне бажання. Треба тільки прийти і щоб це бажання було великим, а душа чистою.

      Читав про дику звичку певної категорії кримінальників. Чекаючи на нового мешканця камери, вони вистеляють під порогом білого чистого рушника. Буває, і з вишивкою. Що зробить звичайна людина, коли його побачить? Звісно, переступить, постарається не стати. А треба якраз стати, ще й витерти ноги. Тоді ти свій. А інакше чекає остракізм і знущання. Ось такий перевернутий світ. Світ навиворіт, більш дикий, ніж у відомій передачі мандрівника Дмитра Комарова на каналі «1+1».

      Як треба спотворити уяву про світ і речі у ньому, щоб до такого додуматися! Якою брудною мати душу або й узагалі її не мати. Але, зрештою, у мільйонів нема відчуття красивого, є тільки потреба корисного. Є тільки потреба вхопити, присвоїти, покористуватися, з’їсти. Як могли сестри з драматичною долею, позбавлені можливості ходити, створювати такі ніжні шедеври, а здорові абсолютно люди, які ще й хизуються цим здоров’ям, спотворювати, нищити красу, нищити собі подібних, яких називають братами по розуму? Запитання без відповіді.

      І все ж, якщо є така краса, є непоясненне, то є й проблиск променя у темряві того мороку, якого ще повно довкола.

      А світ живе собі, в ньому мільйони байдужі до витонченої краси. Глухі до неї й зрячі сліпі. Але чи треба дорікати за це? Чи треба співчувати?

      На відкриття виставок – і картин, і творів народних майстрів – приходять невеличкі групи. Пригадую, як у моєму селі сміялися з тих, хто рвав і дарував польові квіти, зате їхали до міста купувати паперові, прикрашали ними оселі. Пізніше я прочитав про подібне у Віктора Астаф’єва, гарного і правдивого російського письменника, і здивувався. Де українське Полісся, а де Сибір. А розуміння краси в людей однакове.

      На ромашці хоч ворожили – любить чи не любить, потім і складали і пісні про неї. Волошку взагалі трактували в агрономічних книжках і біології як бур’ян. Довелося Максиму Рильському писати поезію на захист нещасної квітки. Зображати ромашку і волошку на вишиванках вважається банальністю, несмаком. Хоча багатьом і подобається.

      Світ на вишивці білим по білому наче розчиняється у світлі. Проступає щось таке в тобі самому, чого досі не знав. Але це моє відчуття. Моє. І я ніби доторкаюся вперше й, може, вже не доторкнуся саме так – очима, серцем –