Місяць, обмитий дощем (збірник). Володимир Лис

береги річечки хтось помирав. Чи просто було потаємне, з глибин підсвідомості очікування – хтось має померти. Зрізали дерева, і сови вже не кричать. Де вони тепер? Але ж помирають люди і там, де сови не водяться… Хто сповіщає про їхній майбутній відхід із цього світу?

      Безсоння в суцільній тиші, яка мовби відсторонює дихання тих, хто живе з тобою поруч, звісно, теж частинка великого Космосу, яка нагадує про його існування. Про те, що десь існує ще не одне, мільйони безсонь. Сон же підступно прийде вдень, мовби запізнілий нічний блукалець. Коли потрібно буде щось робити.

      Утім, безсоння виконує величезну роботу. Маю на увазі не лише те, що писав, коли набридало просто не спати, не лише думання й уявні мандрівки, а й щось таке, що майже неможливо описати. Це народження тих ідей, задумів і просто думок, які у жодному разі не могли прийти вдень. Вранці я визнаю їх дивними й по-своєму банальними, зникне отой ореол, який їх оточував уночі. Але я знаю – вони ще повернуться, нехай не всією думкою чи ідеєю, а може, й частиною нового задуму, але повернуться, це я знаю напевне. Безсоння провокує їх появу, але не видає одразу. Воно мов пропонує гру: ану спробуй пригадати, спробуй виокремити саме те, що тобі потрібне.

      Те, що я читав про безсоння в інших, призвело до парадоксального висновку: або ця зараза-неспальниця має безліч варіантів, сортів себе самої, які пропонує всім тим, до кого навідується, в кому висаджує зернята майбутніх гірких сходів, або… в мене зовсім не безсоння, а щось інше. Наприклад, потреба не спати в той час, коли я не сплю, без шкоди для здоров’я, часом без потреби компенсувати якийсь менший час недовгим засипанням удень. Хоча були ранки й дні, коли почувався після безсоння вранці і вдень геть розбитим.

      Відомо, що є пташки, котрі можуть спати на льоту. Очі заплющені, а крила ширяють, або й птах неусвідомлено, мовби автоматично, робить ними змах за змахом. При тому спить і не падає додолу. Та що там птахи, з власного армійського досвіду знаю, що солдати призвичаюються спати на ходу, під час тривалих нічних, а то й денних маршів. Ступають рівномірним кроком, і тут головне завдання, щоб у шерензі спали й інші, тоді кроки рівномірні в усіх й ніхто ні на кого не наштовхується. Народжується своєрідний ритм сну одразу десятків, а то й сотень людей. Але ще дивовижніше, коли один хтось на марші спить, а решта ні, а він іде так, мовби не спить.

      Такий сон схожий на позичений в інших.

      Він – це безсоння навиворіт. Є ж люди, які носять кожухи, а то й білизну навиворіт. Той же Чоран, який все життя, з юності, страждав на хронічне безсоння, скаржився на нього, прожив вісімдесят чотири роки. Та й інші відомі мені безсонники проживали чимало. Отже, нарікання, що «це безсоння мене зажене в труну» зазвичай не спрацьовує. Безсоння виробляє свій ритм, що, мов біль, якого називають «сторожовим псом організму», теж у якийсь момент перетворюється в охоронця. І тут його роль подібна до ролі сну на ходу для людей чи в польоті для птахів, тобто для тих, хто безсонням не страждає.

      Можливо,