Місяць, обмитий дощем (збірник). Володимир Лис

– означає не зовнішню подібність людини до Бога, вже висміяну атеїстами і вільнодумцями, а те, що Бог створив людину не стільки за зовнішньою подобою, як за своєю внутрішньою суттю. Зі всіма гідними рисами, здатністю до співчуття й розуміння, але й із недоліками і складнощами, навіть підступністю і жорстокістю. Та коли жах від такої єретичної (чи ще гірше) думки розвіявся, я раптом подумав, що, по суті, вламуюся у відчинені двері. Бо цей вислів означає: доводити очевидне, те, що вже відоме.

      Варто лише пригадати численні сцени зі Старого Заповіту, найперше з П’ятикнижжя Мойсея, де Бог не тільки сам каже, що він суворий, вимогливий і, ба, жорстокий, а й вимагає принесення численних жертв, ще й описує, що то має бути – як доказ любові й покірності Йому. Чого варті страждання й та ж покірність Авраама, у якого Бог забирає геть усе, і найближчих людей також, щоб пересвідчитися, чи він Його любить. Так, Бог вимагає від людини високих моральних якостей, але за умови абсолютної покірності й любові до Нього як Бога. Він промовляє устами пророка Єремії: «І буде, як скажуть до тебе вони: куди підемо? То скажеш до них: так говорить Господь: хто на смерть – на смерть, і хто на меча – на меча, і хто на голод – на голод, і хто до полону – в полон…» (Єр., 15—2).

      І саме такого Бога шанують і поважають євреї. З його іменем вони йшли колись у вавилонський полон, у єгипетську неволю і виходили з них. Коли ж були знову вигнані римлянами з батьківщини і розсіяні мало не по всій Землі, то забули свою мову іврит (пізніші мови сефарді й ідиш виникли на основі іспанської й німецької), але вперто берегли віру і звичаї. Той, хто каже тепер, що християнська віра – юдейська, не знає чи не хоче знати, як не сприймали і не сприймають юдеї Христа, головне як Бога, котрий страждає і співчуває, розіп’ятого, як саме за ці страждання (Бога!) висміювали Христа і християн. Казали: «Що ж це за Бог такий, якого можна навіть бичувати?»

      З іменем свого грізного суворого Бога вони йшли по чужих світах, а в час Голокосту – покірно в табори й газові камери, часто тисячами під охороною десяти чи й п’яти солдатів. Здавалося б: кинься ця маса – змете, розтопче тих нещасних есесівців. Але ні. Повстали лише в двох гетто – варшавському і литовському, раз – в Аушвіці (Освенцимі), та й то радше з відчаю.

      На запитання, чому такі покірні, ви ж хитрі, все вмієте і знаєте, відповідали: все у волі Божій, значить, так треба.

      Ті, котрі вижили, збудували, відродили нарешті свою державу. І яку державу!

      А ті, які не вижили?

      Відповідь на це запитання все одно буде наша, а не їхня.

      Щоправда, були серед них не лише ейнштейни, ньютони, ротшільди й абрамовичі, а й такі, як знаменитий Тев’є-молочар із циклу оповідань Шолом-Алейхема, який кілька разів звертався до свого Бога: «Господи, навіщо все це?», маючи на увазі несправедливості життя і світу довкола.

      Але, може, він і був молочарем, таким же бідаком, як і українці, з якими поруч жив, бо ставив такі питання, по суті, дорікав Богові?

      Від цього питання, цієї думки хочеться піти й відчинити двері. Двері у світ, такий складний, нестерпний, та все ж прекрасний.