Завжди поруч. Михаил Гранд

хлопець все ж таки став тим чудовиськом, якого бачив у дитинстві…

      Їй досі не вірилося, що здійснення жаданої мрії про свободу збіглося із втіленням її наймоторошніших кошмарів. Усього за кілька секунд вона перетворилася з гості на в'язня.

      – Я не хочу кривдити тебе, – проникливо вимовив він, дивлячись їй в заплакані очі. – Я лише намагаюся тебе вилікувати, а ти брикаєшся, наче неслухняна конячка.

      Гнат відпустив обличчя Жоржини, залишивши червоні відбитки пальців на її вилицях. Вона почала ридати, розмазуючи туш брудними кулачками…

      Строфа (4)

      Вранці Флоріан прокинувся під звуки гри на роялі. Це вправлявся молодший брат Йосип. Він з дитинства мав схильність до музики і демонстрував гарні результати. Мелодія линула, наче хвиля, і коли він закінчив, пролунали гучні оплески батьків.

      Юнак поглянув на годинник. Він не чув будильник, з вечора заведений на дев'яту ранку, тому прокинувся на годину пізніше. Але Флоріан поки все встигав. Перш за все він став під прохолодний душ. Вода освіжила його і допомогла отямитися після нічного жахіття, яке, втім, почалося ще вчора вдень. Шовкові обійми змили дурні думки й передчуття разом з неприємним осадом, що залишився після зустрічі з Жоржиною. Потім він одягнувся й заходився складати речі.

      Не так уявляв собі хлопець той день, коли залишить на півроку рідну оселю…

      Батьки з молодшим сином снідали у вітальні. Флоріан і Йосип були рідними братами, але, тим не менш, зовсім не схожими. Темноволосий, сіроокий Флоріан мав тонкі риси обличчя, а коли посміхався, його щоки прикрашали зворушливі ямочки. Йосип же був його цілковитою протилежністю: непокірне світле волосся контрастувало зі смаглявою шкірою і лукавими чорними очима. Відрізнялися брати й за характером.

      Вінсент, уже в костюмі, переглядав вранішню газету. Підбираючи одяг, він незмінно дотримувався класичних смаків. На обличчі Ізабелли бриніла безтурботна посмішка, і Флоріан подумав: нехай краще мама посміхається, аніж дивитиметься на нього якось по-іншому. Можливо, з жалем, похмуро звівши брови.

      Вони не запитували, як син провів останній день перед від'їздом – цілком впевнені, що й самі це знають. Не бажали допитуватися й тим самим бентежити його. А у Флоріана не вистачило ні духу, ні часу розповісти, що ж насправді трапилося.

      Юнак вважав, що вчора правильно вчинив, коли пішов з кав'ярні. Мабуть, так треба зробити й зараз. Інакше ще трохи, і цікавість візьме гору; батьки вирішать дещо його розпитати, а за цим – наче снігова лавина, наваляться десятки інших, неприємних питань. І вони не відпустять його, доки не почують відповіді, які хлопець ще не готовий був дати. Навіть самому собі.

      Флоріан переступив поріг вітальні, збираючись присісти на доріжку й швиденько з усіма попрощатися. Йосип, на відміну від матері, вважав квапливі збори старшого брата не такими вже й кумедними. Він стежив за ним неспокійним поглядом та мляво колупався в тарілці з вівсянкою. Вінсент зазирнув синові в очі.

      – Флоріане, ти сьогодні щось мовчазний. Все гаразд?

      – Дякую, я в нормі.

      – Посидь