Завжди поруч. Михаил Гранд

звідкись почуті слова, що з останнім подихом людини відходять у небуття усі знання, якими вона володіла.

      Газетний некролог лаконічно повідомив, що смерть Віктор зустрів у дорозі. У рамці був зазначений час похорону. Ця відстороненість, формальність фраз тоді прикро вразила її. Там не було сказано майже нічого. Замітка ані хвильки не розповідала про самого Віктора, лише сухо констатувала, що він помер.

      Невеликі зморщечки, які збиралися в кутиках його очей, коли він весело сміявся, задоволена посмішка, що завжди з'являлася на обличчі Віктора після перемоги в черговій словесній сутичці з кимось з колег-слюсарів в автосервісі, блиск очей у моменти азарту – усе це залишиться лише в її пам'яті.

      Вона не поспішаючи їхала темною дорогою, оминала численні ями і міркувала про ту несправедливість, яка поділила її життя на «до» і «після».

      І не лише її. Усі втрачають рідних. Скільки цікавих людей, власників дивних і незвичайних доль, поховані разом зі скарбами їхніх знань і досвіду! Численні життєві історії, товсті багатотомники або лише розпочаті розповіді назавжди поховані під важкими надгробними брилами…

      Віола востаннє кинула оком на цвинтар і завернула за ріг.

* * *

      Колись, коли Жоржина і Віолета були маленькими дівчатками, вечори вони проводили зовсім інакше, аніж зараз. Улітку довго сутеніло. Подружки, влаштувавшись на лавочці біля під'їзду, спостерігали захід сонця. Грали в ляльки, а над ними низько кружляли ластівки. А тепер все було інакше…

      Вони під'їхали до нічного клубу «Шифер» і залишили авто на безкоштовній стоянці. Цей розважальний заклад був найбільшим у місті, хоч і розміщувався поза ним. І тут завжди була сила-силенна різноманітної публіки.

      Біля клубу височіла невелика будівля синього кольору – кінотеатр, там саме починався другий нічний сеанс. Демонстрували фантастичний фільм. Барвисті афіші привертали увагу пізніх глядачів, але дівчата не пішли дивитися кіно, а попрямували до входу в нічний клуб.

      – «Шифер»! – урочисто оголосила Віолета з такою гордістю, наче сама була власницею закладу. – Клуб для тих, у кого зносить дах.

      – Оце ти маєш рацію…

      Сьогодні був вихідний день, і вхід коштував сто гривень з кожного відвідувача. Точніше, з хлопців, тому що дами завжди могли потрапити до клубу безкоштовно.

      – Ось одна з переваг бути дівчиною, – підморгнула подрузі Віола.

      – Саме так! – підтримала Жоржина. – Ходімо, потанцюємо, – запропонувала вона.

      – Ні, ноги гудуть. Мабуть, до зміни погоди. Давай краще чогось хильнемо? – От випити їй ніколи нічого не заважало.

      Від динамічної музики на танцполі здригалися стіни. Діджей то додавав гучності, то стишував звук, щоб зробити якесь чергове оголошення.

      Подруги присіли на шкіряний диван за одним зі столів. Залишалися ще місця за баром і столи зі звичайними металевими стільцями. Але вони були певні, що їхні сідниці гідні кращої долі, тому ніколи туди не сідали. Це для немісцевих – так вважали подруги.

      Дівчата влаштувалися, і тої ж миті до них підскочила молода офіціантка в короткій спідниці