Гра янгола. Карлос Руис Сафон

арію з опери.

      – Може, хочете чогось випити, кабальєро?

      – Якщо принесете мені склянку води, буду вам вдячний.

      Дама з білим волоссям усміхнулася, не ворухнувши віями, вираз її обличчя залишився таким самим приязним і незворушним.

      – Можливо, сеньйор віддасть перевагу келиху шампанського або лікеру. Або, якщо хочете, я принесу вам келишок хересу.

      Моя спроможність оцінювати різні трунки не виходила за межі води, набраної з-під крана, тому я лише знизав плечима.

      – Я покладаюся на ваш вибір.

      Дама кивнула головою й указала на одне з розкішних крісел, які стояли в залі.

      – Прошу, кабальєро, сідайте. Хлоя незабаром приєднається до вас.

      У мене в горлі утворився клубок, і не знаю, як мені вдалося перепитати:

      – Хлоя?

      Не звернувши уваги на мою розгубленість, дама з білим волоссям зникла за дверима, що виднілися за ширмою, прикрашеною чорними намистинками, і залишила мене на самоті з моїми нервами та моїми мріями, у яких я сам не наважувався собі признатися. Я пройшовся кілька разів залою, щоб угамувати тремтіння, яке почало мене опановувати. Якби не тиха музика та не гупання в моїх скронях, це місце могло б здатися могилою. Шість коридорів відходили від зали, маючи обабіч отвори, завішені голубими фіранками, а в кінці – зачинені двостулкові білі двері. Я опустився в одне з крісел, певно, призначених для сідниць монархів та принців, а також генералів, які готують державний переворот. Незабаром дама з білим волоссям принесла келих шампанського на срібній таці. Я взяв келих, і вона знову зникла за тими самими дверима. Я випив келих одним ковтком і послабив комір сорочки. Я почав підозрювати, що все це тільки жарт, який підлаштував Відаль, щоб посміятися з мене. У цю мить я помітив постать, що наближалася до мене одним із коридорів. Вона здавалася дівчинкою й дівчинкою справді була. Вона йшла з опущеною головою, і я не бачив її очей. Я підвівся.

      Дівчинка підігнула коліна, зробивши мені реверанс, і рукою показала, щоб я йшов за нею. Лише тут я помітив, що одна з її рук була штучною, як у манекена. Дівчинка привела мене в кінець коридору і, знявши ключ, який висів у неї на шиї, відчинила двері, пропускаючи мене вперед. У кімнаті було майже зовсім темно. Я ступив кілька кроків уперед, напружуючи зір. Почув, як двері в мене за спиною зачинилися, і, обернувшись, побачив, що дівчинка зникла. Ключ заскреготів у замку, і я зрозумів, що мене замкнули. Не менш як хвилину я стояв там, не рухаючись. Поступово мої очі звикли до півсутіні, і контури кімнати матеріалізувалися навкруг мене. Вона була обтягнута чорною тканиною від підлоги до стелі. З одного боку вгадувався цілий ряд дивних предметів, що їх я ніколи не бачив, і тепер не міг зрозуміти, якими вони мені здавалися – зловісними чи спокусливими. Над узголів’ям широкого напівкруглого ліжка нависало щось подібне до павутини, під якою висіли два свічники, у яких горіли дві чорні свічки, поширюючи той запах горілого воску, який панує в каплицях та над трунами покійників. Збоку від ліжка я побачив