Гра янгола. Карлос Руис Сафон

кроки у світі літератури, тоді як їхні власні літературні амбіції та мрії скніють уже багато років у сірих сутінках жалюгідної безвиході. Той факт, що читачі газети з набагато більшою жадібністю читали й набагато вище цінували мої скромні оповідки, аніж будь-які інші матеріали, які друкували на сторінках газети протягом понад двадцяти років, лише ускладнював становище. Уже через кілька тижнів я побачив, як поранена гордість тих, хто зовсім недавно вважав мене законним членом єдиної родини, спонукала їх організуватися в трибунал вороже налаштованих суддів, які спершу перестали зі мною вітатися, а потім – і розмовляти й спрямували свій знехтуваний талант на винайдення дошкульних і зневажливих реплік, щоб обмінюватися ними за моєю спиною. Мовляв, мій несподіваний і незбагненний злет пояснювався допомогою Педро Відаля та невіглаством і тупістю наших передплатників. Окрім того, мої недоброзичливці спиралися на ту прикметну особливість нашого національного мислення, яка набула значного поширення й претендувала на незаперечну істину, – досягнення бодай скромного успіху в будь-якій професії було незаперечним доказом цілковитої неспроможності та нездарності.

      Побачивши, як несподівано й зловісно стали розвиватися навколо мене події, Відаль спробував підбадьорити, але мене почало змагати відчуття, що мої дні в редакції полічені.

      – Заздрість – релігія пересічних людей. Вона їх утішає, вона відповідає на тривоги, які народжуються в них усередині, і в кінцевому підсумку розкладає їм душу й дозволяє їм виправдати свою нікчемність та свою жадібність до такої міри, що ці риси здаються їм чеснотами й вони переконують себе в тому, що двері до неба розчиняться лише перед такими нещасливцями, як вони, котрі йдуть через життя, не залишаючи по собі ніякого сліду, і думають тільки про те, щоб завдати прикрості іншим людям, щоб принизити, а як буде можливість, то й знищити тих, хто самим фактом свого існування й буття свідчить про убогість їхнього духу та розуму, про їхнє боягузливе ставлення до життя. Блаженний той, на кого гавкають кретини, бо його душа ніколи не належатиме їм.

      – Амінь, – погодився дон Басиліо. – Якби ви не народилися багатієм, ви могли б стати священиком. Або революціонером. Такій проповіді міг би позаздрити і єпископ.

      – Вам легко сміятися, – сказав я. – Адже це не вас терпіти не можуть у цій редакції, а мене.

      Попри ворожість і недовіру, які згущувалися навколо мене в результаті моїх творчих зусиль, сумною реальністю був той факт, що, незважаючи на бучну славу популярного автора, моєї платні вистачало лише на дуже скромне прогодування, на купівлю кількох книжок, які я встигав прочитати, та винаймання комірчини в пансіоні, захованому в глибині провулка, неподалік від вулиці Принцеси, де розпоряджалася побожна галісійка, яка наполягала, щоб її називали «донья Кармен». Донья Кармен любила порядок і змінювала постільну білизну лише раз на місяць, тому вимагала від своїх постояльців, щоб вони не піддавалися спокусі онанізму й не лягали в ліжко в брудному одязі.