Гра янгола. Карлос Руис Сафон

яке не хотіло його впізнати, і з дружиною, яка вже забула його й через два роки після того, як він повернувся, вирішила покинути його. Зробивши так, вона скалічила йому душу й залишила сина, якого він ніколи не хотів мати і з яким не знав що робити. Мій батько, який майже не вмів читати і з великими труднощами міг написати своє ім’я, не мав ані роботи, ані прибутку. На війні він навчився лише вбивати інших людей, таких, як і він, перш ніж вони його вб’ють, і це завжди робилося в ім’я грандіозних і пустопорожніх гасел, що здавалися тим більше абсурдними й підлими, чим ближче ти опинявся до лінії вогню.

      Повернувшись із війни, мій батько, що здавався тепер чоловіком, старшим на двадцять років від того, який на війну пішов, став шукати собі роботу на різних підприємствах у кварталах Пуебло-Нуево та Сант-Марті. Але на кожній його тримали лише кілька днів, і раніше чи пізніше я бачив, як він повертається додому з похмурим і лютим поглядом. Через якийсь час, не маючи нічого кращого, він погодився працювати нічним сторожем у газеті «Голос індустрії». Платня була скромна, але минали місяці, і вперше після свого повернення з війни він начебто не встряв там у жодну халепу, і зі служби його не звільняли. Але це мирне життя тривало недовго. Незабаром якісь його давні товариші по зброї, які були трупами в житті, куди вони повернулися зі скаліченими тілами й душами, – повернулися, аби переконатися в тому, що ті, котрі посилали їх помирати в ім’я Бога та батьківщини, тепер плювали їм в обличчя, – втягли його в бурхливі події, які мали великий вплив на його подальше життя і яких він так ніколи й не зрозумів.

      Нерідко мій батько зникав дні на два, а коли повертався, то його руки й одяг пахли порохом, а кишені – грішми. Потім усамітнювався у своїй кімнаті й, певний, що я нічого не розумію, уколював собі все те, що спромігся дістати, незалежно від того, багато його було чи мало. Спочатку він не зачиняв двері, та коли одного дня помітив, що я спостерігаю за ним, то врізав мені ляпаса, розбивши губу. Потім обняв мене, але сили його вже покинули, і він упав, простягшись на підлозі. Голка досі стриміла з-під його шкіри. Я витяг голку й накрив його плащем. Після того випадку він почав замикати двері на ключ.

      Ми жили в маленькій мансарді, що нависала над будівельним майданчиком, де споруджували нову концертну залу для палацу музики «Орфео Каталá». То було тісне й холодне помешкання, де вітер і сирість, здавалося, проникали крізь стіни. Я мав звичай сидіти на маленькому балкончику, звісивши ноги, дивитися на людей, що проходили внизу, та споглядати дивне скупчення скульптур і неможливих колон, які виростали на протилежному боці вулиці й іноді здавалися такими близькими, що я міг доторкнутися до них рукою, а іноді – далекими, як місяць. Я був кволим хлопчиком, схильним хворіти на гарячку та підхоплювати всілякі інфекції, які майже затягували мене в могилу, але в останню мить завжди розкаювалися й ішли шукати собі якусь принаднішу жертву. Коли я хворів, мій батько дуже швидко втрачав терпець і, посидівши біля мене не більш як дві ночі, зазвичай передавав мене