Поклоніння ящірці: Як нищити ангелів. Любко Дереш

день. Я брів разом із Хіппі на цвинтар – той, що був за містом. Дорога туди пролягала через пустир та неродючі пригірські городи. Кльова дорога, подумав я, зважаючи на те, що тут імовірність зустрічі з Фєдьою прямує до нуля. Сонце смажило наші макітри, ледь минаючи зеніт.

      – Знаєш, Міську, – заговорив Хіппі після довгої мовчанки, – я не знаю, як довго я ще зможу то всьо витримувати. Мене вже всьо дістало: спека, Фєдя, ті мудаки… ціле місто вже мене дістає. Але в основному – страх перед Фєдьою.

      Гладкий Хіппі дивився собі під ноги, мабуть, щоби приховати погляд.

      – Віриш, у мене вже починається параноя. Постійно здається, шо він десь зара’ вибіжить із лісу й почне натравлювати на нас того Дюка… А коли спіймає, то вирішить так відімстити нам за кожне криве слово…

      – Ну, за Дюка можеш не хвилюватися, – спробував його втішити, відчуваючи, що ой-не-спроста заговорив раптом Хіппі про Фєдю. – Я йому стопудово лапи перебив. А здається, навіть і пару ребер задів…

      – А ти от, Міську, хоч собі уявляєш, ЩО тепер тобі буде? Він же не просто тебе поб’є. Захоче шось і поламати… Може, навіть нирки відіб’є. Ти ж його знаєш – такий псіхований на все здатен.

      – Чувак, а я його буду уникати.

      Однак я блефував, коли корчив із себе крутого. Я сцяв по ногах не менше Хіппі. А може навіть більше: це ж, врешті-решт, я покалічив його Коханого Пса. І в мене, скажу вам, починалась така ж параноя, як і в нього.

      – Якби ти раптом помер, – спитав Хіппі, змінюючи тему на приємнішу. – Як би ти хотів, шоби тебе поховали?

      На мить я замислився.

      – Знаєш, Хіппі, я би хотів у себе на похороні музику. Спершу «Лякрімозу» Моцарта. А потім якесь бугі. Або Pink Floyd’а. І щоб ви з Дзвінкою читали над гробом Верлена чи Гінзберга. Ну як?

      – Загорнуто, – зацінив мій товариш. – А я мрію, щоби мені на могилу посадили конопельку. Ото знаєш, як буває, калина там чи тополя… А тут – Королева полів, Південна царівна, як мовилось на жовтенятських тусівках, прибула до нас із сонячної Чуйської долини… А може, і з далекої, овіяної гашишем та мудрістю Сходу Маньчжурії… Тож посадімо її, дітки, сказала би піонервожата, на могилі відданого ленінця, комсомольця та планокура в третьому коліні. І виросла б вона високо-окою й густою, дітям на радість, а мені на бульбулятор.

      – Ти ж мертвий, – нагадав я йому.

      – А… Ну, так. Ти, звісно ж, правий. Але яка в тому СИМВОЛІКА!

      Я погодився, що, звісно, символіка така, що дай Боже…

      – А як, на твою думку, є рай для неформалів?

      – Звичайно, – без вагань відповів я. – Там пиво безплатне й шмалю хоч греблю гати, як у Глібова:

      Як весело, як радісно конопельку курить,

      Чого ж у мене серденько і мліє, і болить?

      Болить воно і мучиться, бо ЛСД нема,

      Конопелька ж не вернеться, не вернеться вона!

      – Щоденно обов’язкова для всіх година геві-металу. Знаєш, як ото в дитсадочку був сонний час?… І ще там усі волохаті, немов бабайки.

      Ми саме прийшли на цвинтар. Там росло багато, дуже багато всіляких дерев. Якраз цвіли липи, і всім покійникам було, напевне, дуже навіть