Поклоніння ящірці: Як нищити ангелів. Любко Дереш

повз Сєрого, притискаючись – я маленький і сірий – до бордюра.

      – Ти шо, пацанів не уважаєш? – задав риторичне запитання Фєдя. Усередині все похололо, і я ледь чутно промовив:

      – Нема часу, ми дуже спішимо.

      Повітря згустилось.

      Гладкий Хіппі виразно проартикулював губами: «БІ-ЖИ».

      Я опустив очі на свої запорошені кеди й пришвидшив крок.

      – Щяс я тобі найду чяс! – Фєдя з розмаху вдарив (чи штовхнув) мене плечем (клацнули зуби). Знову шалений переляк, кадр у голові змістився, і я перечепився через кам’яну загородку-бордюр.

      Відразу ж зірвався й побіг уперед, не дивлячись, чи поженуться за мною, чи ні. Несподівано щось ударило мене по п’ятці – це копнув Сєрий: його фірмовий прийомчик. Я зашпортався й поїхав тілом по кришеній цеглі.

      – Ну всьо, поц, ти попався. Ти хочєш, шоб ми тебе тут паламали, да?

      Вони нависли наді мною, закриваючи глибоке небо та крони дерев.

      – Ти шо, пацанів не уважаєш, да? – перепитав він. – Чюєш, Сєрий?

      – Да я бачю. Хіпаблуд ванючій, кажи? А дє другий поц? – Сєрий озирнувся й радісно скрикнув:

      – О, ше адін хіпаблуд! Стережи того, ладно?

      Сєрий із криками погнався за Хіппі. Я не знав, що вони заміряються зробити цього разу, але боявся вже наперед. Лінивий Дюк підняв свою гепу й тяжко влігся біля господаревих ніг.

      – Давай, рєзко встав! Філки давай, чюєш?

      Я продовжував подивляти красу зеленої глиці на гілках.

      – Ти шо, курва, кітаєц який-та?

      – Не маю ні купона.

      – Ну, бля, якшо я найду шота, то я базарю, я тебе тута поламаю, будеш кров’ю сцати.

      Фєдя сплюнув чорне слиняве лушпиння мені в лице. Я стер, мовчки вилаявшись. Встав із землі, обтрушуючи прилиплі гострі камінчики.

      – Тікі папробуй смахатись, я тобі тута глотку чєрєз жопу вирву.

      Я не знав, що робити. Чи спіймав другий покидьок Хіппі? Той хоч і рахіт, однак бігає, наче вітер. Може, і втік. А втім… Мені раптом стало все пофіг. Дюк лежав на боці, тяжко дихаючи, і дивився вглиб парку.

      Посміхнувшись, я зі всієї сили скочив обома ногами псу на лапи. Дюк дико скавульнув і спробував цапнути мене за ногу, але я вже втікав. Собака вив і гарчав (я йому таки щось зламав), а позаду мене біг і лаявся Фєдя. Скавчання пса свердлом упивалося у вуха.

      Я петляв поміж дерев, поки не почав конати: печінка вила, мов дика кішка. Нарешті здох і Фєдя. Махнув на мене рукою й голосно, задихаючись, крикнув навздогін:

      – Тобі піздєц того літа, чюєш? Ти вже труп!

      І побіг до свого пса. У мертвій тиші його стогони було чутно, напевне, аж до річки.

      Я не зупинявся до самісінького порога; швидко забіг досередини й затраснув за собою двері.

      За хвилю хтось у них постукав. Серце обірвалось і протиснулося десь під горло.

      – Міську, то я! – озвався Гладкий Хіппі. Весь червоний, мокрий і запорошений. З волосся стікали краплини поту.

      – Міську, нам труба цього літа.

      У мене були такі ж передчуття.

      3

      Якщо