Таємна історія. Донна Тартт

марево в Сахарі, ніж на реальну водойму. Генрі з Френсісом забралися набагато далі: останній щось розказував, енергійно махаючи руками у своєму білому халаті, у той час як перший склав руки за спиною – Сатана, що пильно вслухається в просторікування невідомого пустельного пророка.

      Ми, я й Камілла, пройшли чималу дистанцію, обійшли озеро й повернули назад. Прикриваючи однією рукою очі від сліпучого сонця, дівчина переказувала мені довгу історію про одну пригоду собаки: як він зжував смушковий килимок, що колись належав хазяїнові, про спроби приховати цей факт і врешті знищити всі докази, – але я не дуже уважно її слухав. Вона була надзвичайно схожою на брата беззаперечною, беззастережною красою, що набувала магічних рис, повторена в ній із мінімальними відмінностями. Вона – моя замріяність наяву: один тільки її вигляд будив у мені нескінченні варіації фантазій, від грецьких до готичних, від вульгарних до божественних.

      Я задивився на її профіль, заслухався принадними хриплуватими каденціями її голосу, аж раптом підстрибнув, виринаючи з думок, од скрику. Вона спинилася.

      – Що сталося?

      Вона не зводила погляду з води.

      – Подивись.

      Біля її ступні розквітнув темний плюмаж крові. Я кліпнув. Тонкий червоний вусик спіраллю обкрутився навколо пальців її ноги, заплітаючись у воді, наче пасмо малинового туману.

      – Боже, що ти зробила?

      – Не знаю. Наступила на якийсь гостряк. – Вона поклала мені руки на плече, і я притримав її за талію. У її ступні, якраз на підйомі, стирчав уламок зеленого скла завдовжки сантиметрів сім. Кров рясно бурхала в одному ритмі з серцем; закривавлена друзка лиховісно блищала на сонці.

      – Що там? – Вона спробувала нахилитись і подивитись. – Усе так погано?

      Вона порізала артерію. Крові юшило багато й сильно.

      – Френсісе! – заволав я. – Генрі!

      – Матінко Божа, – промовив Френсіс, наблизившись. Він хлюпав по воді, підібгавши поділ халата однією рукою. – Що ти втнула? Іти можеш? Дай-но гляну, – казав він, засапавшись від бігу.

      Камілла дужче вчепилася мені в руку. Уся підошва забарвилася в червоний колір. Тлусті краплі збиралися на її краю та падали у воду, розбігаючись, ніби чорнила.

      – О Боже! – заплющив очі Френсіс. – Тобі болить?

      – Ні, – поквапилася відповісти вона, але я знав, що це неправда, з того, як тремтів її голос і сполотніло обличчя.

      Раптом поруч опинився Генрі. Він нахилився.

      – Хапайся за шию, – промовив він і вправно та легко підняв її, ніби соломинку, вмостивши її голову на плече, а протилежною рукою підхопивши її під коліна. – Френсісе, біжи по аптечку в машині. Зустрінеш нас на півдорозі.

      – Добре. – Френсіс радий був виконувати чиїсь розпорядження й почалапав до берега.

      – Генрі, опусти мене, я ж тебе всього заллю кров’ю. Але він не звертав на неї уваги.

      – Річарде, сюди. Бери шкарпетку й намотуй на щиколотці.

      До