Таємна історія. Донна Тартт

за містом я прокинувся о шостій, коли всі інші спали, і спустився на кухню, що була бездоганно чистою і свіжовимитою, незайманою на вигляд, якщо не рахувати загадкового сліду ступні якогось П’ятниці без Робінзона на піщаному березі між бойлером і ґанком. Інколи я прокидався ще в пітьмі й крізь сон розумів, що десь там хтось говорить приглушеними голосами, рухається, тихо скиглить хорт і шкребеться у двері моєї спальні… Одного разу я підслухав бурмотіння двійнят про якісь простирадла.

      – Дурниці, – шепотіла Камілла, і я краєм ока помітив драну постільну білизну, вимазану в болото, – ти взяв не ті. Не можна їх повертати в такому вигляді.

      – То підмінимо.

      – Але ж вони дізнаються. Ті, що з пральні, мають штамп. Доведеться сказати, що ми їх загубили.

      І хоча та бесіда не затрималась у моїй голові надовго, мене вона спантеличила, і ще більше подивувала відмова двійнят говорити на цю тему. Ще однією дивиною стало відкриття одного дня великого мідного казана, що кипів на дальшій конфорці плити й пахтів вельми специфічним ароматом. Я підняв віко – і хмара різкого, гіркого запаху ошпарила обличчя. У казані в літрах двох чорнуватої води варилося якесь жоване листя мигдалевидної форми. «Що це, на Бога, таке?» – подумав я, спантеличений і розвеселений водночас. Та варто було поцікавитись у Френсіса, як той грубо відповів: «Це мені для ванни». У ретроспективі це просто аналізувати. Але в той час я нічого не хотів знати, крім того, що я щасливий. І не знаю, що сказати ще: життя здавалося чарівним у ті дні, скидалося на плетиво символів, збігів обставин, застережень та поганих прикмет. Однак у якийсь спосіб усе це складалося докупи. Хитре й доброзичливе Провидіння крок за кроком виявляло себе, а я ніби зупинився за один непевний крок від казкового відкриття, так немов одного ранку все мало стати на свої місця: моє майбутнє, моє минуле, все моє життя – а я мав піднятися, прокинувшись, блискавкою в ліжку й промовити: «О! О!»

      Тієї осені ми пережили за містом так багато щасливих днів, що із сьогоднішньої перспективи весь той період зливається в суцільну приємну смугу з нечіткими краями. Під Гелловін пожух останній впертий дикоцвіт, вітер став дмухати різкими поривами, засипаючи сіру й брижувату гладінь озера жовтим листопадом. У прохолодні пообіддя, коли небо, яким мчали хмари, набувало свинцевого кольору, ми залишалися в бібліотеці і, щоб зігрітися, розпалювали в каміні великий вогонь. У шибки голим гіллям, схожим на пальці кістяка, стукав верболіз. Поки двійнята розкладали партію в карти за одним кінцем стола, Генрі працював у протилежному, а Френсіс, зігнувшись, сидів під вікном, наминав бутерброди з тарілки на колінах та читав французькою «Мемуари» герцога Сен-Сімона,[64] що їх він із якихось міркувань вирішив подолати до кінця. Він ходив у кілька європейських шкіл, міг похвалитися бездоганною французькою, хоча слова вимовляв із помітним ледачим, снобістським акцентом англійця. Інколи я користався його допомогою, готуючи

64

Луї де Рувруа, герцог де Сен-Сімон (1675–1755) – французький придворний і військовий діяч, королівський мушкетер, автор знаменитих щоденників, уперше опублікованих майже за півстоліття після його смерті.