Таємна історія. Донна Тартт

кожне третє запрошення. Виявилося, що в позиченому смокінгу та з украй обмеженим знанням застольного етикету мені вдається гірше приховувати наслідки стресу. Решта навчилася лицемірити значно вправніше. За п’ять хвилин до прибуття Джуліана вони всі валялися по диванах у вітальні в оточенні опущених гардин, на кухні в електрокаструльках підбулькувала вже готова їжа, народ поправляв коміри та дивився на світ збайдужілими очима. І варто теленькнути дверному дзвінку – всі хребти випростуються, оживає розмова, а бганки на одязі ніби самі собою розрівнюються.

      І хоча інколи мені ці вечері видавалися стомливими та клопітними, зараз у моїх спогадах вони постають чудовими. Темна печера кімнати, склепінчаста стеля, у каміні потріскує вогонь, і наші обличчя, якісь такі світні й примарно-бліді. Полум’я збільшувало наші тіні, мерехтіло на столовому сріблі; його відображення так і кричало оранжевими спалахами в шибках, ніби зовні, в місті, горіла пожежа. Камін гудів, наче зграя птахів потрапила в клітку й тепер під стелею била крилами буревію. І я би геть не здивувався, якби довгий банкетний стіл із червоного дерева, вкритий лляною скатеркою, уставлений порцеляною та свічками, фруктами та квітами, просто зник би в чистому повітрі, наче чарівна скринька в тій казці.

      Раз по раз у моїх спогадах ніби незборима підводна течія вимиває нагору одну сцену з тих вечер. Джуліан підводиться на чолі довгого стола й піднімає свій винний келих:

      – За те, щоб жити вічно! – виголошує він тост.

      Ми всі підводимось і цокаємося келихами, ніби солдати одного полку схрещують шаблі над столом: Генрі і Банні, Чарльз і Френсіс, Камілла і я.

      – Жити вічно! – відгукуємося ми хором, здіймаючи наші фужери в унісон.

      І завжди, завжди той самий тост. Жити вічно.

      Зараз мені дивно, що, проводячи з ними так багато часу, я насправді так мало знав про те, що відбувалося навколо наприкінці того семестру. Фізичних ознак хоч якихось подій практично не було (решті для цього розуму не бракувало), та навіть на найменші невідповідності, що просочувалися повз їхню пильність, я охоче заплющував очі. Хочу сказати, що мені подобалося плекати в собі ілюзію, ніби зі мною поводяться абсолютно щиро та прямо, ніби ми всі друзі, секретів між нами немає, хоча насправді між нами існувало чимало таємниць, якими зі мною вони ще певний час не ділилися. Я намагався на це не зважати, хоча не помічати цього не міг. Наприклад, я був у курсі, що їхня п’ятірка інколи займалася справами (чим саме, я не знав), до участі в яких мене не запрошували, а якщо загнати їх цим фактом у глухий кут, то вони відбріхувалися, цілком буденно та переконливо, і торочили одні й ті самі відповіді. Насправді, їхня бездоганно зрежисована облуда здавалася такою вправною, такою ідеально фальшивою попри незначні розходження (незворушна байдужість двійнят проти блазнювання Банні або ж знуджене роздратування Генрі, коли він якось інакше згадував банальну послідовність подій), що я зазвичай вірив їм на слово, незважаючи