Принц України. Тимур Литовченко

причому якнайшвидше. А шашки, що висіли в піхвах на боці у кожного із цих хлопців, сьогодні чомусь змушували насторожитися.

      Постоявши трохи, гетьманич розвернувся і повільно поплентався назад до себе. Мабуть, мало не вперше в житті він зрозумів, що вартові день і ніч безперервно чатують біля входу в робочий кабінет його батька не просто заради краси. Вони справді, в буквальному сенсі слова охороняють життя першої особи Української держави – і це ніякий не жарт! Якщо потрібно, ці вартові самовіддано захищатимуть як самого гетьмана, так і всю його сім’ю – адже в цьому і полягає їхня головна місія. А тому краще забратися від дверей батькового кабінету і не муляти очі тим, хто…

      – Никифоре Івановичу![32]

      О-о-о, як чудово, що саме сьогодні в гетьманську резиденцію зазирнув цей підтягнутий, дещо сухорлявий полковник! Тепер вечір точно не піде бульдожисі Мукі під хвіст, як побоювався підліток.

      – Даниле!.. Через це вбивство в місті таке коїться, що й не передати. Я був зайнятий цілий день, вкрай виснажився, зараз ось тільки вирвався сюди. Зазирнув до тебе – не знайшов. Терентія зустрів, про тебе запитав – він тільки руками замахав… Чому? Що у вас тут сталося?

      – Все сьогодні не так пішло, як хотілось би, Никифоре Івановичу, тож я пішов подивитися на вартових перед батьковим кабінетом. Думав, подивлюся і заспокоюся, як зазвичай. Але…

      Підліток зніяковіло замовк. Оцінивши ситуацію, Блаватний товариськи поклав руку гетьманичеві на плече й підштовхнув вперед зі словами:

      – Нумо підемо до тебе. А по дорозі розкажи-но, що все ж таки сталося? Тільки тихіше говори, тихіше та спокійніше…

      – Я вже зрозумів, Никифоре Івановичу, що тихіше треба.

      – Ну, от і чудово, от і молодець! Розповідай…

      Коли вони повернулися на житлову половину гетьманської резиденції й увійшли до кімнати Данила, полковник вже в усіх подробицях дізнався про бажання підлітка неодмінно з’їздити в оперу, а також про реакцію на це матері й прислуги. Однак гетьманич не обмежився цим, а взявся викладати свої міркування щодо ситуації:

      – Але поясніть мені хоча б ви, Никифоре Івановичу, що ж це таке виходить?! Мій батько – гетьман, голова держави. Він день і ніч просиджує в своєму в кабінеті, працює немов проклятий на благо тієї самої Української держави, яку очолює. Кому ще, як не мені, знати, наскільки нечасто з’являється він на житловій половині нашого палацу, а вже з сім’єю бачиться і того рідше. А тут раптом р-р-раз – і вигулькнув цей есер, що вбив німецького головнокомандувача фон Айхгорна!!!

      Що ж це виходить таке: начебто батько робить усе можливе, щоб життя у нас налагодилося, і начебто воно справді налагоджується… Але якщо отакі терористи раптом з’являються, то чи не означає це, що насправді живеться всім не так вже й добре?! Отже, батько мій даремно старається – чи не так виходить?! І якщо ми сумуємо через вбивство німецького головнокомандувача так, нібито ніякий він не німець зовсім, а свій… себто, наш… То хіба ж не мають

32

Полковник Никифор Іванович Блаватний (1886–1941 роки) – український військовий і громадський діяч, драматург, журналіст. У короткий період перебування сім’ї гетьмана Павла Скоропадського в Києві проводив багато часу з гетьманича Данилом як вихователь й домашній вчитель української мови.