Принц України. Тимур Литовченко

[24] завербували, хіба ж не так, містере Силенко?

      – Це кінець!.. – пробурмотів Порфирій Андрійович тихим тремтячим голосом. – Мене ж просто вб’ють!.. Розстріляють без суду…

      – Ми все розуміємо, однак вдіяти нічого не можемо. Зрозумійте і ви нас, містере Силенко: радянські комісари жадають вашої крові. Якщо їхню спрагу не задовольнити, то з такими зусиллями й жертвами завойований мир не буде стійким. Народи ж втомилися від війни, половина Європи лежить в руїнах… Тому хоч як це неприємно, проте союзне командування найближчим часом передасть всіх військовополонених, а також інтернованих осіб згаданих категорій радянським комісарам. Така ціна миру в Європі, що поробиш…

      – А втім… робіть що хочете, лейтенанте! – Силенко зміряв перекладача презирливим поглядом. – Ви занадто добре володієте українською мовою, як для американця. Напевно, ваш рід…

      – Маєте рацію, містере Силенко, моє походження безпосередньо пов’язане з Україною. Однак я є громадянином Сполучених Штатів. Я не воював в лавах ваффен-СС і не співпрацював з польською розвідкою.

      – Послухайте, лейтенанте! Вислухайте мене, як земляк земляка… Якщо мені доведеться повернутися туди… Тоді наша сьогоднішня розмова закінчена, й я повертаюся в свій барак до хлопців. Мені необхідно попрощатися з усіма і дати тим, хто уникне моєї долі, певні настанови. Я вже пожив достатньо і зробив багато, їм мій досвід згодиться. Також маю до них певні прохання… Отже, вибачайте, але відпустіть мене, бо перед відправкою на вірну смерть мені необхідно дещо владнати.

      – Що ж, ідіть.

      Силенко підвівся, і тут лейтенант весело вигукнув:

      – До речі, про вашу племінницю з Харкова – Олександру Тимченко, яка зараз перебуває в Австрії після тривалого лікування… Майте на увазі, що її ми також передамо радянським комісарам!

      Немовби блискавка прошила все тіло Порфирія Андрійовича і миттєво випалила душу зсередини. Він застиг на місці, скарлючившись від нестерпного душевного болю, і тихо простогнав:

      – Як мені врятувати Сашуньку?…

      Лейтенант перекинувся кількома англійськими фразами з майором, потім важко зітхнув:

      – Ех, містере Силенко, міцний же ви горішок!.. Ми розраховували, що ви швидко зламаєтеся, що впадете нам до ніг і благатимете нас про те, щоб ми вас не висилали до СРСР.

      – Не дочекаєтесь такого, – крізь зціплені зуби просичав він.

      – Ну, чому ж… Багато хто з ваших вчинив саме так, повірте.

      – Не вірю!

      – Що ж, не вірите, то й не треба… Я про інше. Ви спочатку виявили неочікувану стійкість, аж раптом просто взяли та й здалися! І ще ця ваша заява: робіть що хочете… А як же Олександра?! Це ж ви зіштовхнули дівчину з її шляху.

      – Навпаки, я врятував її…

      – Ну, як це – врятували?… Ви її вбили, містере Силенко, давайте будемо чесними й відвертими! Ми знаємо, що вона є балериною, що потрапила під артобстріл, перебуваючи на південному сході Польщі у складі фронтової концертної бригади, а потім її, поранену,