Принц України. Тимур Литовченко

тому й не можна опери та інші спектаклі грати.

      – Ніде в усьому Києві?!

      – Ніде.

      – Тоді поїдемо на оперну виставу в інше місто.

      – Та що ви таке кажете, паничу?! Що це ви таке вигадуєте повсякчасно?!

      – Ну, а якщо не в іншому місті, тоді тут – отак!

      – Повторюю вкотре: це неможливо, жалоба по всьому місту оголошена.

      – Невже навіть «Енеїду» не можна?!

      – Так, і «Енеїду» також.

      – Дурниці!!! Не може такого бути!!!

      – Та як же не може, коли…

      – Що тут відбувається?

      Почувши суворе запитання, Данило і старезний челядник одночасно обернулися до дверей. А туди вже входила Олександра Петрівна власною персоною.

      – Матусю!

      З Данилового обличчя враз зник розсерджений вираз, негайно змінившись повним самовідданим обожнюванням. Втім, як іще підліток міг ставитися до цієї й досі стрункої (попри шосту вагітність) красуні, незмінно вдягненої у щось вершково-біле, жовтаве або кремово-рожеве, якщо мати і справді уявлялася йому справжнім янголом у плоті?…

      – І все-таки я хотіла б дізнатися, з якої причини ви тут репетуєте, – незважаючи на синівський захват, спричинений її появою, Олександра Петрівна розмовляла доволі суворим тоном. – Ваші дикі крики чутні в усьому палаці.[27] Ви ж заважаєте батькові працювати, він зараз зайнятий надзвичайно важливими і серйозними справами. Що за огидна безвідповідальність?! Отже, я чекаю пояснень хоча б від одного з вас. Данило?… Терентію?… Хто перший пояснить мені, що тут у вас відбувається?

      Правду кажучи, вважати цю жінку янголом могли хіба що її власні чемні діточки й закоханий чоловік. Насправді ж характер у Олександри Петрівни був доволі складним – і це ще м’яко сказано! За вдачею амбітна, надзвичайно сувора і вольова, вона незмінно домагалася поставленої мети. Інша річ, що дружина гетьмана вміло маскувала свої справжні наміри і прагнення. Більш того, в разі потреби вона вміло маніпулювала людьми, вміла формулювати свої накази настільки м’яко та обтічно, що ніхто й нізащо в житті не назвав би їх наказами… Тому виконувалися всі її повеління усіма із задоволенням і беззаперечно.

      Однак зараз всі церемонії були відкинуті. Справді, для чого вдавати з себе ніжне янголятко, якщо обставини склалися просто надзвичайні?! Коли містом бігають терористи і жбурляють на всі боки свої жахливі бомби – тут не до жартів!.. Тому середній син і старезний слуга були закликані до відповіді з усією можливою суворістю.

      Першим відгукнувся Терентій:

      – Панич зібрався хай би що в оперу з’їздити, а я всіляко намагався відмовити його від цієї негідної затії… Оце і все, пані.

      – В оперу?! В яку ще оперу?…

      Тут вже гетьманич не витерпів і гарячкувато вигукнув:

      – Абсолютно вірно, матусенько, я хочу послухати «Енеїду»! В той час, як Терентій…

      – Даниле! По-перше, будь ласкавий розмовляти бодай на півтону тихіше, – суворо обірвала його мати. – Врешті-решт, ти не агітатор на мітингу і не торгівка на базарі, щоб рвати горлянку.

      – Вибачте,

27

В період існування Української держави гетьман Павло Скоропадський разом із сім’єю займав палац генерал-губернатора – будівлю по вул. Інститутській, № 40 (між сучасними № 18 та № 20/8), зведену в XVIII ст., що за часів Російської імперії була офіційною резиденцією генерал-губернаторів київських, волинськх і подільських. Палац був зруйнований вибухом у червні 1920 року.