Сестра Керрі. Теодор Драйзер

цього ніхто поки що не знає. Навряд чи її ждатиме підвищення, та й хтозна, чи вона вийде заміж: життя покаже. Може, станеться якась зміна на краще, і доля таки винагородить Керрі. Адже вона приїхала в місто, щоби присвятити себе важкій праці. З такими сподіваннями дівчина й вирушила того ранку – в пошуках роботи.

      Але спочатку подивимось на те оточення, в яке кинула її доля. У 1889 році місто Чикаго швидко розросталось, і таких відважних шукачів, навіть з-поміж молодих дівчат, чекала іноді удача. Слава про численні нові підприємства та про можливість швидко розбагатіти поширилась далеко. Місто, немов велетенський магніт, притягувало до себе звідусіль тих, хто був сповнений надій. Тут були й ті, хто вже втратив усі сподівання; чиї справи зазнали краху десь-інде.

      Населення Чикаго виросло до понад півмільйона чоловік. Але розмаху, дерзання і діяльності, що там вирували, вистачило б і на місто куди більше. Вулиці й будинки Чикаго зайняли площу понад сімдесят п’ять квадратних миль. Мешканці займалися не так виробництвом товарів, як підготовкою до прибуття все нових шукачів. Повсюдно лунали звуки будівництва нових споруд. Виникали нові й нові великі підприємства. Могутні залізничні акціонерні товариства, які вже задовго до того передбачили перспективи міста, загарбали величезні ділянки землі для своїх транспортних і завантажувальних планів. Лінії конки сягали за межі міста, у відкрите поле, в передбаченні швидкого заселення околиць. Замощувалися вулиці, і каналізаційні системи прокладалися на цілі милі крізь пустельні райони, де хіба якийсь будинок стирчав самотньо, як перший з майбутнього стовповиська. Пустирі, де гуляли вітер і дощ, цілу ніч освітлювалися довгими низками газових ліхтарів, що миготіли під вітром. Вузькі дощані тротуари тяглися оддалік будинків і крамниць, і закінчувались десь ген посеред поля.

      Велетенський район оптових контор і підприємств розташувався у центрі міста. Туди і скеровував свої кроки недосвідчений шукач роботи. Характерною рисою Чикаго, властивою далеко не всім великим містам, було те, що кожна більш-менш значна фірма займала цілий будинок. Площ вистачало, а контори оптових фірм на першому поверсі, на видноті набували солідного вигляду. Великі дзеркальні вікна – нині звичайна річ – тоді саме входили в моду і надавали конторам розкішного й урочистого вигляду. За вікнами виднілися ряди полірованих конторських столів за перегородками з матового скла. Службовці, зайняті роботою, поважні, діловиті, в елегантних костюмах і білісіньких комірцях, походжали або сиділи групами. Блискучі мідні або нікельовані дощечки при вході точно і стисло повідомляли про назву фірми та характер її діяльності. Весь вигляд центрального району – поважний та пишний – був розрахований на те, щоб приголомшити рядового відвідувача і підкреслити неперехідну безодню між бідністю і процвітанням.

      У цей поважний комерційний район і попрямувала недосвідчена дівчина. Спочатку – по Ван-Б’юрен-стріт, квартали тут ставали все скромнішими, аж поки не перейшли поступово в довгі ряди