Сестра Керрі. Теодор Драйзер

міста – це щось дивовижне. Та ще й таємничої вечірньої пори у сутінках, коли все навколо перетікає, міняє барви. О, це наближення ночі! Як багато чекає від неї стомлена людина! А скільки одвічних ілюзій, скільки надій пов’язано із нею! Душа трудівника леліє думку: «От-от і я скоро опинюсь на свободі. Приєднаюсь до загальних веселощів. Оті вогні, освітлені вулиці, зали з накритими столами – усе це і для мене. А ще й ті зборища, розваги, пісні – усе це мені дарує ніч!» І хоч ніхто ще не завершив трудового дня, передчуття охоплює всіх, носиться в повітрі. Навіть найпохмуріші відчувають збентеження, що не завжди можна висловити чи описати. Бо з плечей людини спадає важкий тягар праці.

      Керрі задивилась у вікно. Усі відчуття одразу опанували її, а супутник, перейнявшись її цікавістю, почав показувати їй картини міста.

      – Оце – Північно-Західний район. А оце ріка, вона теж зветься Чикаго. – Він показав на вузький каламутний канал, де скупчилися щогли мандрівників з далеких країв, впершись носами в чорні палі набережної.

      Та ось війнуло димом, заскреготало, рейки простукотіли – і все щезло.

      – Чикаго розростається, – продовжував він. – Чудове місто! Там узагалі стільки всього цікавого!

      Дівчина слухала, але не чула. Серце стислося тривожно. Керрі раптом усвідомила: це ж вона зовсім одна, далеко від рідної домівки. А довкола – неозоре житейське море. Почувала тільки, що їй перехоплює подих і серце калатає так швидко, аж памороки забиває. Вона намагалася стишити себе: ну що такого, Колумбія-Сіті зовсім недалеко.

      – Чикаго! Чикаго! – то провідник попереджав пасажирів, з гуркотом прочиняючи двері.

      Поїзд спинився на залюдненому вокзалі, сповненому гамору, життєвого вировиська. Керрі підсунула свій убогий чемоданчик і міцно стиснула в руці гаманець.

      Молодик підвівся, звичним рухом поправив штани і взявся за ручку новенької жовтої валізи.

      – Вас, мабуть, зустрічають? – сказав він. – Дозвольте ваш чемодан…

      – О, ні! – заперечила вона. – Краще я сама… Я не хочу, щоб сестра побачила мене в товаристві незнайомця.

      – Гаразд! – охоче погодився він. – Але про всяк випадок я буду поблизу, і якщо раптом вас не зустрінуть, я одвезу вас за адресою. Гаразд?

      – Ви дуже люб’язні, – усміхнулась Керрі. Адже така увага заслуговує на вдячність.

      – Чикаго! – гучно нагадав провідник.

      Поїзд повільно заповзав у сутінки пасажирського вокзалу. Обабіч стояли інші поїзди і скрізь сяяли вогні. Пасажири квапливо схопилися з місць і стовпилися біля дверей.

      – Ну, от ми й приїхали, – Друе простував на вихід. – На все добре, до понеділка, не забули?

      – На все добре… – відповіла вона, потискуючи простягнуту руку.

      – Пам’ятайте: я чекатиму, поки ви не зустрінете сестру.

      Вона, усміхнулась і кивнула.

      У юрмиську пасажирів вони вийшли в вагона. Друе удавав, ніби зовсім не знайомий з нею. На пероні до дівчини кинулась непоказна жінка з виснаженим обличчям.

      – Це ти, люба Керрі! – вона привіталася,