Сестра Керрі. Теодор Драйзер

щодо роботи в Чикаго.

      – Місто велике, десь та й улаштуєтесь за кілька днів. Всі знаходять роботу.

      За попередньою угодою було вирішено, що вона, знайшовши роботу, платитиме за харчі. Гансон, статечний, ощадливий чоловік вже сплатив кілька щомісячних внесків за ділянку землі на околиці Західного району. Він мріяв збудувати власний дім.

      Поки готувалася вечеря, Керрі встигла оглянути все помешкання. Дівчина була досить спостережлива, та й не позбавлена жіночої інтуїції.

      Видно було, що тут живуть злиденно й убого. Шпалери на стінах обшарпані. На підлозі – солом’яні мати, а у вітальні тоненький клаптиковий килим. Меблі грубі, збиті нашвидку, з тих, що продаються в кредит, і це одразу впадало у вічі.

      Вона зайшла до Мінні на кухню і сіла поруч, тримаючи дитину, але та комизилась. Керрі стала походжати туди й сюди, щось наспівуючи. З-за дверей виглянув невдоволений Гансон. Він підійшов і забрав дитину. Видно було, що він терплячий і ніжно любить свого нащадка.

      – Ну-ну, годі тобі – примовляв він, походжаючи. У його вимові виразно вчувався шведський акцент.

      – Сестричко, ти, мабуть, хочеш спершу подивитися місто? – заговорила Мінні, коли вони сиділи за вечерею. – У неділю ми поїдемо з тобою до Лінкольн-парку.

      Керрі помітила, що Гансон нічого не зауважив, ніби його це не стосувалось.

      – Може, я завтра вже почну щось підшукувати… – замислилась Керрі. – Попереду п’ятниця й субота, там побачимо… Де у вас ділова частина міста?

      Мінні почала пояснювати, але Гансон втрутився і став розтлумачувати.

      – Он туди, – він показав рукою на схід…

      І почав найдовшу у своєму житті розмову про те, як розташоване Чикаго.

      – Раджу походити по великих майстернях на Франклін-стріт, по той бік річки. Він пояснив: там працює багато дівчат. Та й додому звідти легше добиратись. Це не надто далеко.

      Керрі кивнула головою на знак згоди і почала розпитувати сестру про те, що є поблизу. Мінні відповідала невпевнено, бо знала небагато, а Гансон уже зайнявся дитиною. Раптом він схопився і віддав дитину Мінні.

      – Мені рано вставати, тож я пішов спати, – він кивнув і зник у маленькій темній спальні.

      Мінні пояснила:

      – Він працює далеко, на бойні, і йому доводиться вставати о пів на шосту.

      – А ти ж коли встаєш? Тобі ж треба приготувати йому сніданок? – спитала Керрі.

      – Та десь за двадцять п’ята…

      Удвох вони закінчили порання: Керрі помила посуд, а Мінні роздягла й поклала спати дитину. Кожен рух Мінні свідчив про набуту вправність, і Керрі здогадувалась: видно, все життя сестри минає в безперервній праці.

      Вона розмірковувала: навряд чи вдасться зустрітися з Друе. Годі навіть і думати про те, щоб він сюди зайшов. З того, як тримався Гансон, з покірливості Мінні та й з усієї атмосфери в квартирі Керрі бачила: тут несхвально ставляться до всього, окрім безперервної праці. Ось Гансон – сидить у вітальні й читає газету, а лягає спати