Батяр з Клепарова. Андрій Аркан

«Брістоля», який раптом виник тут, наче чорт із табакерки.

      – П-перпрошую, п-пане, але я нічого такого н-не вчинив, н-не заподіяв, – залопотів не на жарт перестрашений Северин.

      – А я вас ні в чому не звинувачую! Навпаки! То ви назвете, нарешті, своє ім’я? – Зарембський вже з нетерплячкою перервав жалюгідні Северинові виправдовування.

      – Северин! – відповів спокійно, нарешті взявши себе в руки, і чогось гордо задер голову догори.

      – Отже, Северин? Чудово! Таке справжнє козацьке ім’я! Хе-хе! Пане Северине, прошу до мого кабінету. Матиму до вас одну пильну справу. А ви, панове оркестранти, продовжуйте з нашою неперевершеною. А де ж вона? – Директор приставив дашком долоню над очима, визираючи в потемках зали співачку. – Ага! Ось ви де! Чого це ви там ховаєтесь? Будь ласка, продовжуйте репетицію. Вам доведеться ще багато попрацювати з нашими музикантами. А після закінчення виправи я з вами теж хотів би мати розмову в своєму кабінеті. Продовжуйте, панове, продовжуйте!

      Зарембський рвучко розвернувся і, підійшовши до Северина, який все ще стояв спантеличений і не міг зрушити зі свого місця, владно показав йому на засклені двері виходу з зали. І вже на ходу, як завжди діловито, своїм металічним голосом, який наводив панічний жах на всіх без винятку співробітників «Брістоля», розпитував далі в Северина:

      – Чи багато ще знаєте відомих пісеньок?

      – Та так. Достатньо! – Северин, усе ще гаразд не отямившись, перелякано дріботів за паном Зарембським.

      – Добре! Ще які можете назвати?

      – Ну, та різні. Треба сісти, пригадати. Ну, наприклад, ще «Моя кохана краків’янко». Потім «Не забувай ніколи ту весну», «Чи ти чуєш голос мого серця». Ну, і батярських цілу купу знаю.

      – Того не треба! – Директор відмахнувся рукою. – То вже нас не цікавить!

      І вони зникають у довгих коридорах ресторації «Брістоль».

      Северин переминався з ноги на ногу на м’якому ворсі великого і дорогого перського килима, яким було вистелено чи не півкабінету пана Зарембського. Тут він почувався дуже ніяково, до того ж похмілля ще давалося взнаки.

      Щойно вони зайшли до кабінету, як одразу задзеленчав телефон. Директор зняв слухавку, коротко, по-діловому відповідав і щось занотовував у записнику на столі. А Северин знічев’я роззирався по кабінету.

      Темні шкіряні фотелі по обидва боки директорського столу; дорогий колекційний посуд у старовинних різьблених та інкрустованих перламутром креденсах; пальми та фікуси у масивних вазонах на підлозі; вся стеля та панелі стін вкриті витонченою ліпниною з позолотою, крім того, стіни вкривали дорогі шовкові шпалери; бронзові бра, підсвічники у всьому просторі та торшери по кутках кабінету.

      – То ви погоджуєтеся заспівати кілька пісень з моїм оркестром? – Северин аж здригнувся від несподівано різкого запитання пана Зарембського, який раптом опинився за його спиною. Владний голос вивів Северина з мелянхолійної задуми. – Всього один вечір!