До побачення там, нагорі. П'єр Леметр

«Несхожий на фото». Але ж фото чотирирічної давності, вицвіле, пошарпане… Альберт подумав: як на такий час, потерта фотографія теж годиться. Але жандарм був іншої думки. Зараз довкола стільки шахраїв, злодіїв та брехунів. Він нахилив голову, дивлячись по черзі то на Альберта, то на документ.

      – Це фото зроблене раніше… – додав нерішуче Альберт.

      Для чиновника лице солдата здається підозрілим, але його «раніше» розвіює сумніви. Та й для всіх «раніше» викликає однакові почуття. Але все ж таки…

      – Ну, що ж, – почав він знову, – отже, «Альберт Майяр». А от у мене вже є два Майяри.

      – І обоє «Альберти Майяри»?

      – Ні, але обидва «А. Майяри», «А» може бути й Альбертом.

      Жандарм був дуже гордий з того, що цей дедуктивний висновок підкреслив його кмітливість.

      – Так, – каже Альберт, – але може бути і Альфредом також. Або Андре. Чи Альсідес.

      Жандарм подивився на нього і примружив очі, як товстий кіт.

      – А чому не Альберт?

      Звичайно, для цієї гіпотези Альберт спростування не мав.

      – А де він, той другий Майяр? – спитав він.

      – Та в тім-то й річ – він позавчора поїхав.

      – І ви його відпустили, не дізнавшись імені?

      Жандарм примружив очі (як важко пояснювати елементарні речі!).

      – Ім’я в нього було. Це тепер немає, бо всі анкети передано в Париж. На тих, хто вже поїхав, у мене лишився лише такий от список, – він показав пальцем на колонку з прізвищами, – ось, тут вказано «А. Майяр».

      – То як бути? Я що – залишуся стовбичити тут сам?

      – Якби все залежало тільки від мене – я б тебе відпустив. Але мені голову відірвуть, розумієш… Якщо я зареєструю зайвого чоловіка, знаєш, що зі мною буде? А уявляєш, скільки ходить тут усяких! Та й ви постійно губите свої документи! А якщо додати ще всіх, хто загубив свою виплатну книжку, щоб двічі отримати компенсацію…

      – І це справді так серйозно? – спитав Альберт.

      Жандарм насупив брови, ніби щойно збагнув, що перед ним підозрілий вивідувач.

      – Фото було зроблене ще до того, як я був поранений при Соммі, – пояснив Альберт, щоб розрядити ситуацію. – Можливо, тому й фото таке…

      Жандарм, гордий зі своєї проникливості, прискіпливо роздивлявся то його самого, то фотографію. І нарешті проказав загадково: «Можливо». Але відчувалося, що це ще не кінець. Позаду вервечка солдат почала втрачати терпіння. Гули спочатку тихенько, а потім усе обуреніше і наполегливіше…

      – Якісь проблеми?

      Почувши цей голос, Альберт скам’янів. У ньому відчувалося стільки ядучості, ніби це були випари смертельної отрути. В полі зору з’явився спочатку ремінь. Альберт відчув, як починає тремтіти.

      – Річ у тім… – почав жандарм, простягаючи військове посвідчення.

      Альберт нарешті підвів голову і зустрівся з холодним і нищівним поглядом капітана д’Олнея-Праделя, що був, немов лезо ножа. Такий, як завжди… Ретельно прилизане каштанове волосся, мундир з голочки, стояв хизуючись.

      Прадель