До побачення там, нагорі. П'єр Леметр

його і не викликали у нього ні злості, ні надії.

      В Едуарда була страшна депресія.

      …я хочу сказати, що мені не завжди зрозуміло, як ти живеш. Я навіть не знаю, чи ти вдосталь їси, чи лікарі хоч трохи розмовляють із тобою, і (як я дуже сподіваюсь) вже йде мова про трансплантацію? Про це мені розказували колись, і ми з тобою вже також про це говорили…

      Трансплантація… Про це взагалі мова не йде. Альберт і не уявляє собі, про що питає. Його знання про це цілком теоретичні. Ці останні тижні у шпиталі були витрачені на боротьбу з інфекцією, щоб «поремонтувати» Едуарда. Це було слівце хірурга – професора Модре. Він був головним лікарем госпіталю Роллена, що на вулиці Трюден. Щирий, рудий дядько з колосальною енергією. Він оперував Едуарда вже шість разів.

      – Можна сказати, ми з вами дуже близькі!

      І щоразу він розповідав про все в деталях: про покази до операції, про обмеження, про все, що могло дати уявлення про стратегію його дій. Це був не просто військовий хірург – це була людина з непохитною вірою (і це попри сотні проведених ампутацій, проведених в ургентних умовах вдень чи вночі, інколи навіть в окопах).

      Уже незабаром Едуардові дозволили подивитися в дзеркало. Звичайно, як на погляд медсестер та лікарів, які витягли скаліченого, обличчя якого було суцільною кровоточивою раною, де можна було розрізнити лише язичок, вхід у трахею, ряд дивом збережених верхніх зубів, – для всіх цих людей Едуард виглядав набагато краще. Вони говорили завжди оптимістичні речі, але їхнє вдоволення зміталося безконечною безнадією, яка вселяється в чоловіка, коли він уперше бачить те, в що перетворився.

      От звідки й пішла мова про майбутнє. Зараз основне – це моральний стан постраждалого. Задовго до того, як дати Едуардові дзеркало, Модре починав свою улюблену балачку:

      – Скажіть собі одну річ, юначе: те, як ви виглядаєте сьогодні, не матиме нічого спільного з тим, яким ви будете завтра.

      Він робив наголос на слові «нічого», себто абсолютно «нічого».

      Він витрачав дуже багато енергії, порівняно з тим, яке враження справляв своїми словами на Едуарда. Звичайно, війна була неймовірно жорстокою. Але якщо подивитися з іншого боку, то вона й посприяла великим зрушенням у щелепно-лицевій хірургії!

      Навіть колосальні зрушення.

      Він показував Едуардові зубні протези, гіпсові голівки зі сталевими стрижнями, всілякі інші пристосування неначе з часів середньовіччя (які насправді були найновішим досягненням в ортопедичній практиці). А насправді – приманка, бо тактик Модре почав таке собі обробляння Едуарда, щоб привести його до конкретики хірургічних маніпуляцій.

      – Методика трансплантації за Дюфурменталем! Вам знімають частину шкіри на потилиці, щоб зробити її пересадку на обличчя…

      Модре жваво демонстрував йому знімки деяких прооперованих. (Хіба не чудо: дайте такому військовому лікарю когось із розтовченою на війні головою, і він вам зробить з нього абсолютно презентабельного чоловіка.)

      Але