До побачення там, нагорі. П'єр Леметр

Прадель не йшов на допомогу, тому вона рішуче підсумувала:

      – Я приїду за вами десь перед шостою вечора. Що скажете?

      А що казати… Увечері, проти ночі?

      – Ви хочете поїхати туди… вночі?

      Це вже було сильніше за нього. Він уже не міг стриматися, хоча це було нетактовно.

      Він одразу ж пожалкував, бо Мадлен опустила очі. Хоча її зовсім не знітило запитання, вона прикидала. Молода, але, видно, практична. А оскільки вона була ще й багатою (це відразу було помітно: дороге хутро, модний капелюшок, гарні зубки), вона чітко оцінювала ситуацію і прораховувала, скільки їй коштуватиме супровід цього солдата.

      Альберта знудило від самого себе: як таке можна подумати, що він візьме гроші за таке… Тому вона ще не встигла й рота відкрити, як він сказав:

      – Добре, до завтра.

      Розвернувся і пішов у напрямку табору.

      9

      Повір, мені дуже шкода, що мушу знову до цього повертатися… Чи ти впевнений у своєму рішенні? Інколи воно приймається під напливом злості, зневіри чи жалю. Іноді навіть буває так, що ми не можемо впоратися зі своїми емоціями – зрозумій мене. Я не знаю поки що, як саме, але ми це подолаємо… Якщо докласти зусиль в одному напрямку, обов’язково можна все змінити. Я не хочу тиснути на тебе, але прошу – подумай про своїх батьків. Я впевнений, що вони радо приймуть тебе таким, як ти є. Вони любитимуть тебе, як і раніше (якщо не більше). Твій батько напевне мужній і відданий родині (уяви собі, як він буде радий дізнатися, що ти живий!). Я не хочу вмовляти тебе. Роби, як знаєш. Але я думаю, що таке рішення треба приймати, добре зваживши. Ти намалював мені свою сестру Мадлен – така гарна дівчина… Подумай тільки, як боляче їй було дізнатися про твою смерть і яким чудом було бидля неї довідатися…

      Оця писанина нічого не давала. Ніхто не міг сказати, коли приходять листи, на відповідь можна було чекати і два тижні, і чотири. Жереб уже кинуто. Альберт писав це лише для себе. Він не жалкував, що допоміг Едуарду замінити документи. Але він не був готовий іти до кінця (адже він навіть не уявляв, які можуть бути наслідки). В таких терзаннях він ліг на землю, закутавшись у свій плащ.

      Майже всю ніч він крутився, переживаючи і хвилюючись.

      Йому снилося, як викопують тіло, а Мадлен Перікур відразу здогадується, що це не її брат. Труп або задовгий, або замалий, то в нього лице геть не схоже, то належало дуже старому солдату. Або навіть вони викопували солдата… з кінською головою. Дівчина тоді хапала його за руку і кричала: «Що ви зробили з моїм братом?», а її очі так гнівно яскріли, що освічували лице Альберта, як факел. А говорила вона чомусь голосом генерала Морійо. «І справді! – гримів той над вухом. – Що ви зробили з її братом, рядовий Майяре?»

      Від такого кошмару він і прокинувся на світанку.

      Майже всі в таборі ще спали, лиш Альберт перебирав думки в своїй голові. З кожною хвилиною вони ставали все темнішими, все загрозливішими від задушливого повітря великого барака, важкого дихання солдатів та дощу, який періщив по дахівці. Досі він ні про що не жалів. Але чим далі, тим