До побачення там, нагорі. П'єр Леметр

д’Олней-Прадель важко поклав свою руку на плече рядового Майяра, щоб той подивився на нього. Це виглядало як цілком дружній жест. Для Мадлен капітан Прадель мав би здатися таким людяним (отой покидьок, що свердлив зараз Альберта прямим і загрозливим поглядом!). Альберт у думці поєднав прізвища Морійо і Перікура, а потім додав ще й «близький друг»… Нескладно було здогадатися, що капітан уже намацує зв’язки, і допомога панни йому принесе більше вигоди, ніж оприлюднення правди, яку він і так чудово знав. Йому вигідно було тримати Альберта у пастці (вигадка про смерть Едуарда Перікура), і досить було подивитися на нього, щоб зрозуміти, що його кулак міцно стиснутий, поки йому це вигідно.

      Панна Перікур не просто дивилася на Альберта – вона вивчала його з такою безмежною надією, аж зморщила брови, ніби хотіла допомогти йому заговорити. А він мовчки кивав головою.

      – Це далеко звідси? – питала вона.

      Який гарний голос… Але Альберт мовчав.

      – Чуєте? Панна, – знову втрутився капітан Прадель, – питає вас: чи далеко той цвинтар, де похований її брат, Едуард?

      Мадлен кинула на офіцера нетерплячий погляд. Він що, той ваш солдат, недоумок? Не розуміє, про що його питають? Вона аж зім’яла аркуш. А її погляд у сум’ятті переходив з капітана на Альберта.

      – Досить далеко… – вичавив з себе Альберт.

      Мадлен зітхнула з полегшенням. «Досить далеко» означає, що не надто далеко, або принаймні «я пам’ятаю, де це». Чи, може, ще хтось знає. Можна було здогадатися, що вона довго шукала, поки їх знайшла. Вона не могла дозволити собі посміхнутися, звичайно, ситуація була невідповідна, але вона принаймні трохи заспокоїлась.

      – Можете мені пояснити, як туди добратися?

      – Це… – почав Альберт, – це… як би вам сказати… Якщо звідси, з села, орієнтиром можуть бути…

      – Значить, ви могли би нас туди допровадити?

      – Зараз? – схвильовано спитав Альберт.

      – Та ні! Не зараз!

      Ця відповідь вирвалась у Мадлен Перікур. Вона зразу ж пожалкувала про це, прикусила губу, сподіваючись на підтримку Праделя.

      Виникла дивна ситуація: всі розуміли, про що йдеться.

      Одне маленьке слово, сказане занадто швидко, все пояснило. Це все міняло.

      Як завше, Прадель був найкмітливішим:

      – Панна Перікур хоче відвідати могилу свого брата, розумієте…

      Він робив наголос на кожному складі, ніби той мав окремий смисл.

      Відвідати. Ну що ж. А чому не зараз? Чого чекати?

      Було зрозуміло: для того, щоб зробити те, що вона хоче, треба чимало часу і повної секретності.

      Останніми місяцями родини вимагали дозволу на перепоховання солдатів, загиблих на фронті: «Віддайте нам тіла наших дітей».

      Але що вдієш? Це стосувалося всіх. Вся північ і весь схід країни був всіяний могилами, викопаними нашвидкуруч (бо мертві не можуть чекати, трупи швидко гниють, а крім того, ще й пацюки). Від самого проголошення перемир’я родичі забили на сполох (але уряд настояв на забороні). Коли Альберт задумувався над цим, йому здавалося таке логічним. Якщо держава