Дім, у котрому заблукав час. Вiкторiя Гранецька

час? Де секунди, хвилини, години, дні, місяці? Однієї ночі усі показники плину часу дивним чином щезли з людського світу. Як поспішати на роботу? Призначати побачення? Планувати свій день, урешті-решт?

      Як рахувати час, прожитий без Мири?

      Того дня вона не повернулася. Він піднявся східцями до своєї найманої квартири, двічі провернув ключем у замковій шпарині, затамував подих, прислухаючись – ось-ось почує тупіт босих ніг, які щодуху біжать до дверей, так Мира його зустрічала.

      Цього разу Богдана зустріла суцільна тиша. За дверима – невдоволений Грубас (знову його залишили на цілий день самого), порожня кімната, протяг з відчиненої кватирки привидом шугнув до дверей, а так – нікого. Богдан насипав котиськові сухого корму, змінив йому воду у горнятку, відчинив холодильник і взявся до готування вечері.

      Що ти хочеш на вечерю, Миро?

      Знову він думає про Миру. Тільки тепер відкілясь узялася якась незрозуміла болюча злість на неї, ніби дівчина була зобов’язана Богданові щодень прокидатися поруч нього, накривати йому стіл до сніданку (хоч він і не снідав зазвичай, пив саму лише каву), проводжати на роботу, зустрічати вдома надвечір. Нормальні людські бажання. А вона… Ні, ну а що? Дуже відповідальний учинок – підібрати з вулиці кота і лишити його на Богдана. А якби у них були спільні діти? Теж зоставила б?

      Осінь краде тепло й ховає до своїх кишень

      , а потім роздає його щасливим закоханим,

      залишаючи холод у серцях одиноких,

      вона не дарує їм солодких подихів

      і смажить, мов шашлик, ті самотні душі,

      яким не дісталось у цьому світі нічого,

      окрім хмарного неба і мрій за ґратами,

      хочеться інколи говорити до осені матами,

      а виходить лиш пошепки, і то голос зникає

      десь серед шереху листя і криків перелітних птахів,

      восени так хочеться яскравих насичених снів,

      а отримуєш лише жахливі й незрозумілі драми,

      в котрих якщо ти, то не тебе кохають…

      Дефіцит осені в крові лікується та цигарками…

      …Кинув готування тієї вечері, сів біля прочиненої кватирки і викурив свою першу й останню цигарку – з її забутих. Ніби на згадку про неї. Бо Мира курила їх, не рахуючи, – особливо коли нервувалася, могла викурити цілу пачку за вечір, хоч таке бувало й нечасто. Він постійно просив її кинути цю паскудну звичку – мовляв, їй же народжувати дітей, а вона ще більше нервувалася і курила. Але йому подобалося, як пахне її волосся після цього – дощем, екзотичними фруктами і цигарками. Звідки у її волоссі завжди брався дощ? Хтозна. Можливо, вона постійно носила його з собою, як невидиму шовкову стрічку… А от фрукти – запросто, якось вона зробила перед сном маску для волосся із бананів, папаї та соку лимона, замішавши усе те оливковою олією; маска збилася на суцільну кашу, і Богдан мусив півночі вичісувати з Мириного волосся шматочки фруктів, а вона плакала, сміялася