Дім, у котрому заблукав час. Вiкторiя Гранецька

домашнє завдання чи додатково вивчений вірш. Йому потрібен був Учинок. Учинок Справжнього Чоловіка, який би одразу ж виділив його серед інших, зробивши вищим на голову. І, можливо, тоді вона не просто проведе своїми тоненькими пальчиками по його волоссю, а навіть поцілує в щічку. На цих думках хлопець густо червонів і біг до їдальні.

      Звичка заїдати сильні емоції завжди була кращим рятівником у будь-якій ситуації. І от, під час поглинання п’ятої поспіль булочки з какао, йому в голові склався геніальний план, який він зібрався здійснити того ж дня.

      На уроці англійської Богдан, як завжди, бадьоро розповів біля дошки завчений напам’ять текст, але за свою парту повертатися не поспішав. Натомість відсунув бузкову фіранку, що майоріла над прочиненим вікном, видерся на широке підвіконня і оголосив:

      – Людмило Володимирівно! Я вас люблю! Але не так, як всі, а набагато більше! І я готовий довести свої слова – зараз я стрибну вниз із цього вікна! Заради вас, я… – але чи то сьогодні в нього видався невдячний день, чи зорі склалися йому інакше, та завершити свою заздалегідь приготовану промову хлопцеві не вдалося.

      Богдан незграбно зачепив повненькою литкою вазон із драценою, якою так пишалася вчителька, коли ж той почав хилитися за вікно, з переляку потягнувся за ним. Напевне, п’ята булочка таки була зайвою, бо хлопець не втримався, безпорадно ухопився за бузкову фіранку, і вже в ній (як римський імператор у тозі) полетів на вулицю вслід за нещасним вазоном. Замість красивого стрибка герой здійснив ганебне падіння під істеричні крики Людочки й сміх однокласників, і таке ж непоказне приземлення на купу гнилого листя, що його нагріб двірник просто під вікнами кабінету англійської мови. Добре, що то був лише другий поверх. Згодом Богданові довелося пережити «енну» кількість виховних розмов з класною керівничкою, шкільним психологом, батьками, прохання «більше так не робити» від Людмили Володимирівни й огидне прізвисько Смітюх (бо ж приземлився на купу сміття). А ще, кульгаючи додому за два тижні після «позору», він побачив, як кохана вчителька англійської сідає в автомобіль до лисого м’язистого дядька, щось мило щебечучи йому на вухо.

      На цьому Богданове кохання себе вичерпало. Він зрозумів, що більше ніколи не захоче бути дурнем через власні почуття.

      Минав час. За останні роки у школі Богдан помітно витягнувся, схуд, став більше часу проводити з хлопцями на шкільному футбольному майданчику. Отримав нарешті пошану, друзів, розваги – словом, усе те, про що мріє кожен підліток. Та хлопець увесь час відчував якусь порожнечу всередині – ніби й весело йому було, і кожного вечора засинав швидко, стомлений після насиченого дня, та й прокидався з гарним настроєм, готовий до пригод і нових звершень, але чогось не вистачало. І коли в другій чверті одинадцятого класу до них перевели Інну – він зрозумів, що знову пропав.

      Інна була мрією поета – музою, як називав її підстаркуватий учитель зарубіжної літератури Борис Йосипович,