Дім, у котрому заблукав час. Вiкторiя Гранецька

філіжанку міцної кави, що прожене залишки сну, одягнутись і піти на роботу (у кого ще залишалася робота). Коли виходиш на вулицю, опиняєшся серед людей, більшість котрих так само, як і ти, вдають, що нічого не змінилося. Ті самі обличчя довкола, ті самі посмішки й плітки про фарбовану білявку з сусідньої кав’ярні, яка кожного вечора повертається додому на новій машині з новим «кавалером». Та сама перерва на обід, принесений з дому і дбайливо розкладений по лоточках, або ж відвідини ресторанчику швидкого харчування навпроти, якщо вдома немає кому дбайливо пакувати обід у лоточки і нагадувати коханню есемесками, щоб кохання не забуло його розігріти у механічний мікрохвильовці. Та сама втома після робочого дня і такий самий нездоровий сон. Усе те саме, тільки без часу, без батька, без Мири, ніби у вакуумі – без запахів, без звуків, без жодних відчуттів.

      Просто живи і не думай ні про що.

      …Скло її дістаєш і б’єш на шматки,

      роздаєш перехожим на вулиці, як справжнє спасіння,

      позбуваєшся болю, закриваєш… уже не крихкий

      твій годинник внутрішній ховається в тіні,

      й посміхаються стрілки, наче їм більше не йти,

      наче хтось їм шепоче: «Стійте, ви вільні…»

      Хтось полагодив струни – вже грає вона,

      лиш мелодія інша – тобі чужа й невідома.

      Її танець складеться зі світла, не з битого скла,

      очі граються з зорями й сонцем… не знають утоми,

      тонка лінія, що вас роками вела,

      стала каменем, криком – у тобі червоним…

      Скло своє дістаєш і б’єш на шматки

      та закопуєш глибоко в землю, як справжнє спасіння,

      почуття присипаєш травою, щоб наступний чужий

      не кричав так поспішно: «Нарешті я вільний!»

      Коли осінню знову захочеш у світ цей прийти,

      пам’ятай, що скло у землі не пускає коріння…

      Богдан уже звик до віршованих строф, якими Мира іноді озивалася до нього. От і цього разу спокійно вислухав її та попрошкував далі. Про роботу йому вже не йшлося, тож хлопець просто вештався вулицями. Довкола таки нічого не змінилося. Хоч відлік часу зупинився, сонце так само вставало і сідало – здається, день не зменшився ні на хвилю. Чинна влада намагалась припинити паніку, запровадивши штучний час. На телебаченні поряд із повторами серіалів та футбольних матчів з’явився спеціальний канал з великим пісковим годинником, де кожна піщинка прирівнювалась до секунди, поряд миготіли цифри. Люди підключались до цього каналу з домашніх комп’ютерів, планшетів та мобільних телефонів (однаково з цього приладдя більше жодної користі) – і в них був час, нехай навіть штучний. Науковці відштовхнулися від того, що сонце встає о шостій годині ранку рівно. З цього й почався новий відлік штучного часу. Але світило не бажало кожного дня з’являтися о «вказаній» годині – воно не корилося людям, і багато хто помічав, що о 6:00, зазначеній на каналі «Світчас», небо було ще темним, або навпаки – сонце випереджало штучний