Вітіко. Адальберт Штіфтер

вислав їй назустріч таке саме число людей, поїхали Начерат, Сміл, Бен, Зната, Мілота, Бартоломеус, Вецел, Дрслав, Домаслав і Стибор. Вони вирядились в усю пишноту, яку давало змогу забезпечити їхнє багатство, чекали процесію на кордоні й провели її до Праги. Там відбулися заручини, а потім князь Владислав і княгиня Ґертруда одразу поїхали у Вюрцбурґ, щоб сьомого дня місяця квітня зустрітися в тому місті з німецьким королем Конрадом, єдинокровним братом Ґертруди.

      Владислав, повернувшись, поїхав із почтом по своїх замках. Приїхав у перший, оглянув, дав розпорядження. Потім у другий, теж оглянув і розпорядився, і так далі.

      А Вітіко, попрощавшись із Сильвестром, поїхав на південь через містечка Добріш, Пісек і Нетоліце, аж поки добувся до великого лісу, що на півдні й на заході відокремлює Богемію від Баварії. Тепер на гіллі й на землі між стовбурами лежав сніг і часто дуже довго панувала зимова тиша. Вітіко заїхав у ліс і їхав по ньому. Подекуди він брав провідників. Опівдні третього дня, їдучи поміж дерев, Вітіко вибрався пологим схилом на рівну загострену, але безлісну гору, на вершині якої стояв червоний хрест. Вітіко проминув гору й під’їхав на південному схилі до церкви з високими вікнами, на червоно-бурій ґонтовій покрівлі її дзвіниці снігу вже не було. Навколо церкви на невеликій відстані від неї тягнувся мур. Від церкви земля полого опускалася на південь, і на тому схилі видніли два ряди хат і хижок. Позаду них і між ними ще росли лісові дерева. Далеко внизу простерлася гола долина, а по той бік долини здіймалася лісова стіна, вища та могутніша за всі ті, які досі доводилося проїздити Вітіко. На південь від тієї стіни мали бути ліси та луки, по яких Вітіко приїхав два роки тому, коли попрощався з Генріхом і його родиною.

      Вітіко під’їхав до муру навколо церкви, а потім заїхав поміж хат. Трохи далі на схід від місця, де вже кінчалися хати, стояла кам’яниця. Вітіко відхилився від напряму свого руху й поїхав вузькою сніговою стежкою, яка тягнулася перед ним до кам’яниці. Доїхавши, заїхав у відчинену браму в мурі, що стояв перед будинком, на подвір’я. Його формували сама кам’яниця, брама, мурована клуня, мурована комора й мурований хлів. На подвір’ї Вітіко спішився. З кам’яниці вийшов літній чоловік. Побачивши його, Вітіко крикнув:

      – Бувай здоровий, Мартине!

      – Вітіко, це ви! – гукнув старий чоловік. – Господи, яка радість! Тепер слід одразу подбати про коня.

      Обидва повели коня в стайню, розсідлали та розгнуздали його, прив’язали недоуздком і накрили грубою вовняною попоною, щоб тварина остигала повільно. Потім добре зачинили двері стайні й пішли до будинку.

      – Давно вас тут не було, Вітіко! – мовив старий.

      Вітіко скинув грубий вовняний плащ, зняв із голови шкіряний шолом, поклав його на стіл і сам сів на стілець.

      – Так, це я, – сказав Вітіко, – і довгенько поживу тут.

      – Для мене це велика радість, – усміхнувся старий, – але як ви зможете жити взимку в лісі?

      – Узимку, а може, й довше, – відповів Вітіко.

      – Ну,