Вітіко. Адальберт Штіфтер

повинен підійти аж до ліжка, – мовив Собеслав.

      Вітіко підійшов, зупинився і дивився на князя. З його непокритої голови звисали на плечі русяві локони. Шкіряний шолом він тримав у руці.

      – Вітіко, – заговорив князь, – ти був розумним у нашому з королем Конрадом поході в Саксонію, ти не належиш до жодного шляхетного роду моєї держави, в тебе чесний погляд, і ти не зрадиш мене. Візьми найкращого коня, що є в замку, захистися добре від холоду та їдь у Прагу. Там у Вишеграді скликали з’їзд і радяться, що буде після моєї смерті. Дізнайся, що вони кажуть і що наміряються робити, і привези мені назад докладну звістку. Я дам тобі золотого хрестика, покажи його єпископові Сильвестру, він допомагатиме тобі. Ти заприязнився з людьми навколо мене і виконаєш моє доручення.

      – Ясновельможний пане, – озвався Вітіко, – якщо я привезу тобі правдиву звістку, чи будеш ти потім карати ті землі, які діють проти тебе?

      – Ні, мій юний вершнику, – відповів князь, – я лише почую, що діється, а потім помру.

      – Тож я йду і принесу тобі правдиве повідомлення, – пообіцяв Вітіко.

      – Нехай Господь береже тебе, – побажав князь. Потім сягнув рукою до дерев’яної скрині, що стояла за ліжком, і дістав звідти скриньку, обтягнену червоним оксамитом. Відкрив її і взяв золотого хрестика: – Ось хрестик, – додав він.

      Потім знову закрив скриньку й подав її Вітіко, що взяв її й заховав у куртці. Потім уклонився князеві та жінці й пішов до дверей. Жінка підвелася, підступила до нього і сказала:

      – Нехай Господь благословить тебе, юний вершнику, і зберігай вірність, допоки житимеш.

      Вітіко промовчав, а жінка пішла попереду нього до дверей і першою вийшла. В кімнаті, до якої вони зайшли, на численних простелених на підлозі оленячих шкурах гралося троє хлопчиків. На лаві сидів священик.

      – Собеславе, – сказала жінка одному хлопчикові, – глянь у кімнаті, чи є там Бореш, і погукай його. Твій батько хоче послати цього чоловіка.

      – Добре, мамо, – відповів хлопчик, підскочив і вибіг за двері.

      – Мамо, батько спить? – запитав другий хлопчик.

      – Ні, Вацлаве, – відповіла жінка, – але йому треба спочити.

      – Та ми завжди тихенько сидимо, – скривився хлопчик.

      – Треба ще якийсь час посидіти тихо, – наполягла жінка.

      Хлопчик, що виходив, повернувся в супроводі озброєного чоловіка.

      – Бореше, – сказала жінка, – князь відправляє цього вершника посланцем. Він має вибрати собі коня і отримати все потрібне.

      – Я підготую все якнайшвидше, – запевнив Бореш.

      – Де Владислав? – запитала жінка.

      – Поїхав у ліс і невдовзі повернеться, – відповів Вацлав.

      – Скажеш, коли він повернеться, – попросила жінка. – Бувайте здорові, велебний отче, а тобі, Вітіко, щасливої дороги.

      Жінка знову пішла до кімнати хворого. Священик, що був підвівся, знову сів, а Вітіко і Бореш пішли до іншої кімнати. Там товклося багато людей: слуг, священиків та інших. Чоловіки перетнули кімнату, вийшли в передпокій, спустилися сходами вниз