Вітіко. Адальберт Штіфтер

зі своїми людьми поїде допомагати королю, і в такому разі війна може тривати дуже довго.

      – А ти теж був у Садскій? – запитав Вітіко.

      – Я там не був, і всі, хто тут їде, не були там, – відповів червоний вершник, – туди їздили тільки досвідчені, а також ті, хто хотів із якихось причин.

      Трохи згодом червоний вершник озвався знову:

      – А тепер я трохи розкрию тобі наші наміри. Я і всі, хто зі мною, їдемо на схід, глянь на оту рівнину просто перед нами, туди, де росте деревце, там шлях відходить убік до краю, який називають Моравією, а оскільки ти нам із власної волі повідомив, що ти їдеш на північ, тож ми, напевне, й розстанемося там.

      – Так воно й буде, – погодився Вітіко.

      – А коли ти знову десь натрапиш на нас, – запрошував червоний вершник, – то під’їдь до нас і будь нашим товаришем.

      – Але він має зректися свого звичаю, – крикнув ззаду Велислав, – їхати ступою!

      – Подорожуючи, я їду тільки ступою, – відповів йому Вітіко, – а в інші часи можу й по-іншому.

      – А ми навіть у подорожах не їздимо ступою, – сказав Велислав.

      – Тоді ви маєте коней для переміни, – зауважив Вітіко.

      – Шкіряний має слушність, – погодився червоний вершник. – Він береже свого коня, а ми занапащаємо їх, він розумний, а ми легковажні.

      Тим часом вершники доїхали до деревця, де шлях розгалужувався.

      – Бачиш, ми їдемо цим шляхом праворуч, – мовив червоний вершник.

      – А я їду по тому, що йде просто вперед, – нагадав Вітіко.

      – Ну, шкіряний, бувай здоровий! – попрощався червоний вершник.

      – Щасливої дороги і не шукай одразу сварки з людьми, на яких натрапиш на шляху! – гукнув Одолен.

      – Якщо вони не спричинять, я й не шукатиму, – відповів Вітіко.

      – Веселої подорожі! – гукнув Велислав.

      – І тобі! – крикнув Вітіко.

      – Бувай здоровий! – попрощався Бен.

      – Повертайся швидше до нас! – гукнув син Начерата.

      – Бувайте здорові! – побажав Вітіко.

      – Бувай здоровий! Щасливої дороги! – гукнули вершники, які їхали позаду.

      – Бувайте здорові! – відповів Вітіко. Потім постояв хвилинку і сказав червоному вершнику: – Я сказав вам, як мене звуть і звідки я їду, ти багато розповів мені й назвав мені тих, хто їде з тобою, а тепер скажи мені, хто ти, якщо ти так дбаєш про цей край і переймаєшся тим, що відбувається в ньому.

      – Отож, шкіряний, слухай: я син шляхетного і великодушного високого князя Владислава, що за свого владарювання не пролив жодної краплі крові, я онук славетного короля Вратислава, я небіж князя Бржетислава, що в лісі коло Крживоклату впав, наче зірка на землю, я небіж нещасного Борживоя, що мусив утікати від Сватоплука, і я небіж теперішнього князя Собеслава. Мене звуть Владислав.

      – Коли ти справді такий… – заговорив Вітіко.

      – То що, Вітіко? – запитав червоний вершник.

      – То мав би бути поважнішим, – закінчив фразу Вітіко.

      – Мій