Криниця для спраглих. Кіно (збірник). Іван Драч

воістину по-бабськи, – що ви там дошку шукаєте. В мене кілька дощечок лежить на оборі, то ви прийдіть, може, сторгуємось якось. Дідуню, – сокорить молодичка далі, – не знаю, що й робити: приходить уночі мій покійний Петро, стане в дверях та все воду п’є. Ввечері повне відро стоїть у кутку, а на ранок – тільки на денці. Що ж я, безталанна, робитиму? – бідкається чи то серйозно, чи то жартівливо Келя і не дивиться дідові в очі, ніби їй не за сорок, а десь пахне коло сімнадцяти.

      – То ти не замикайся, – дід уже муркотить біля Келі, що всілась на щабель, – або ж принось увечері кілька відер, щоб на живих і на покійників вистарчило.

      А Келя пасе очима по околотах, що, тугі й підперезані, як дозрілі молодиці, стоять на подвір’ї.

      – Що вам, дідуню, увечері робити, зайдете, посидите коло Ніни, щоб вона не злякалась.

      – Куди ж од тебе дінешся, зайду. Хіба такої славної молодички заречешся! – й ущипнув Килину за непристойне місце, а та знову сторожко водить очима по сусідських вікнах, чи, бува, хто не заглядається на Левкові сороміцькі жарти.

      – Уже й посивіли, діду, а отакої, – попливла од нього повеселіла і ніби легша від вдалої розмови.

      Раннім ранком, коли ще сонце не прокидається, виглядає з-за Келиних воріт Оксана, прощупує Келине подвір’я і ніяк не насмілиться відкинути защіпку на хвіртці.

      У дверях чепурної вдовиної хати показується біла Левкова голова.

      Келя так і липне до нього – розчісує рукою своєю повною сиві вуса і сиві кучері. Дід, посміхаючись у бороду, ще востаннє цілує Келю в солодкі вдовині уста.

      – Добрий у тебе узвар, молодице!

      Йдуть вони до складених на оборі дощок.

      Келя ступає босою ногою по найкращій, вистукуючи п’ятою щось веселе і лукаве.

      – Вибирайте, яку хочете, – мені не жалко.

      – Ось цю і візьму: без сучків, широка.

      – Дідуню, коли треба буде ще дощечку, приходьте, якось сторгуємось, – і підморгнула так, що Левка мало судорога не вхопила за ногу.

      Не змогла більше витримати внучка Левкова:

      – Тітко Килино, от побачите – будуть ворота в дьогті! – й почервоніла від своїх слів.

      Дід Левко і Килина так і сторопіли. Дошка впала.

      – Така молода і така нахабна, – дивувалася вдовичка і славно посміхалася, склавши руки на животі. Дід присідає, щоб завдати собі дошку на плечі. Так він і йде вранішнім селом до своєї господи з дошкою на спині, а за ним плентається Оксана.

      Смішно Левкові, але він не відпускає чесно заробленої дошки і не оглядається на внучку…

      З вікон ясел діти дивляться, як дід силкується витягнути найширшу дошку з наваленої купи, як оглядається на всі боки, аж поки дошка нарешті не лежить біля його ніг.

      Левко перекидає дошку через паркан, потім перелазить сам, показує дітям язик і щезає за верхоплутом. Тягне Левко широку ясеневу дошку. Піт градом котиться з чола, така вона довга і тяжка, ця проклята дошка.

      Ідуть до ясел матері, вже вечоріє, йдуть, щоб забрати додому своїх дітей, і якраз тою стежкою,