Криниця для спраглих. Кіно (збірник). Іван Драч

за м’ячем сільські хлопчаки, криючи його по діагоналі, веде облуплений старий велосипед харківського заводу висока, сувора і дивовижно сухорлява жінка з темними – переспілого терну – очима. На ній драна рубчикова спідниця, картата хустина сидить низько на лобі, мов така собі шерстяна каска, величезний небабський костур прив’язаний до могутньої рами велосипеда.

      – Ах ви, гурвителі, нема на вас пропаду, – розганяє баба хлопчаків, що роєм сновигають навколо м’яча.

      Щоденно обходить вона село з кінця в кінець, всюди порядкує по-своєму. Велосипед – її улюблений і єдиний вид транспорту. Є в неї свої фаворити, є й прокляті – серед них і дід Левко. Вона їх ненавидить страшною бабською силою і своїми прокльонами часто вганяє в домовину.

      Але якщо «пророчиця» змилосердиться, потерпілий цілує її суху, корякувату, ніби обтягнуту пожовклим пергаментом руку, а баба ще й перехрестить: «Живи собі – Бог з тобою!»

      Хтось із футболістів «ненароком» з розвороту посилає м’яч у широкополу спідницю баби Маройки, і «пророчиця» так гухкає по м’ячу велосипедним колесом, наче хоче вибити з м’яча його шкіряну підстрибуючу душу. Минувши футболістів, кіз і телят, що вигулюються на вигоні, баба сідає на велосипед і під’їжджає до криниці. Притуляє велосипед до цямрини, нахиляється над відром, що примоцоване дротом до виблискуючого від ужитку ланцюга.

      – Вий, вий, собачко, а то Сердюкова смерть забарилась. Розпився тут, блудствує, іродова душа, пожару на нього немає, чуми нема! А з криниці води не напийся, – спльовує вона вбік, – навіть свиням, нехрещеним тварям, гріх таку воду подавати. Пошли на нього грім і пропасницю… Добридень, пропасниці! Єсть вас сімдесят сім, а я принесла вам снідання всім! Пропасниці – на Левкове тіло напасниці! Боже славний, Боже великий, Боже довготерпеливий, скільки ти можеш, таку його матері, терпіти оце неподобство?!

      Пролітає над садом, над вигоном, над розлютованою «пророчицею» ланка реактивних винищувачів, і в порожнечі неба громом одлунюють Маройчині слова.

      …Стоїть вона з велосипедом над проваллям. Унизу ворушаться жінки біля грузовика з відкритим заднім бортом, зрізають гострими лопатами вологу жовту глину з вохрою, закидують її в кузов – товстий шофер стоїть біля кабіни і ліниво поглядає на бабів.

      Маройка кричить йому з горба:

      – Гей, ти, ану бабам підсоби, а то стоїть, хоть ти його підстругуй.

      З другого боку дороги – вальки.

      Жінки в підкасаних спідницях місять босими ногами глину й солому. Одна з них, винуватиця цього зборища, повновида смуглянка Келя, водить по колу бичка – його ніжки у жовтих шкарпетках глини.

      У величезній цистерні везуть воду на вальки. Слідом за нею йде дід Левко з козою. Він не знає, з якого боку сховатися за цистерну – з того і з того знайомі баби.

      А Келині малі, один від одного менший, стрибають з високого урвища прямо на велику купу пахучої соломи. Вони проносяться біля баби Маройки і, розлютовано відштовхуючись від краю прірви, летять на світлий острівок соломи. Навіть Левко відстав від цистерни і задивився на них.

      – Що, Сердючок,