Криниця для спраглих. Кіно (збірник). Іван Драч

потогінного дня в кам’яному кар’єрі, навіть після п’ятої чарки густої і терпкуватої слив’янки, тільки жили так переплелись на них, так вигорбились синюватими здухвинами, що він наче соромився своїх рук на людях, бо, не признаючись собі самому, ховав їх під звисаючу церату чи бахрому скатерки.

      Від онуки своїх рук він не ховав.

      Левкові сьогодні виповнилось рівнісінько сімдесят літ, а ніхто про це не знав. Дід так дмухнув на паруюче молоко, ніби перед ним стояло принаймні ціле відро, а не пощерблена біла чашка, дід очікував, доки схолоне гаряча, посилана брижами од його дмухання ніжно-золотиста шкірка, а чашка ледве витримувала кощаві лабети пальців.

      Так, від онуки він не ховав своїх просмалених спекотою, випалених морозом добрих рук гончара і вшивальника. І взагалі ні від кого він не ховався зі своїми вузлуватими руками.

      Коли й випадало з чим-небудь ховатись, то це з двома чи трьома вищербленими зубами – трапиться зареготати в компанії, ото візьме й повернеться до людей тим щасливим боком, де світиться повна обойма зубів – більше залізних, ніж своїх.

      А вузлуваті руки ні від кого він не ховав.

      …Сниться йому величезне зоране поле – без кінця і краю. Посвистує осінній вітер у придорожньому сухому буркуні, у висушених стеблах полину, та ще чорніє вдалині вишка електромережі, та ще синій димок обрію. Серед поля – продовгуватий дубовий стіл, покритий білою скатертиною з шовковими торочками, і дванадцять порожніх, незайнятих стільців. А в центрі стола сидить він – дід Левко, згорблений, сивий чоловік, і кожен порив вітру примушує його втягувати голову в плечі.

      Безмежне поле. Стіл серед пустельного поля. Стільці. Та сивий самотній Левко нидіє в чеканні.

      З-за обрію, майже торкаючись землі, зринає літак. Летить просто на стіл, на сивого чоловіка, – і повітряна хвиля розкидає стільці в різні боки, зриває зі столу білу скатертину.

      І підіймається вгору камера, і видно, як дванадцять стежин від кожного стільця розбігаються в різні кінці й ховаються за обрієм. І несеться, підстрибуючи перекотиполем, і летить по чорних борознах біла шовкова скатертина, і біжить за скатертиною він – дід Левко…

      …Левко сидить за столом, тільки не в полі, а в просторій хаті. Лишився наодинці з довгим дубовим столом, на якому вподовж могла б стати добряча труна або ж ціла дюжина мисок, пташиний базар білих порцелянових мисок Васильківського заводу, з яких парує затертий здором, пропахлий від часнику і перцю, тлустий густо-золотий борщ.

      Дід сидить за столом. Сам. Дюжина порожніх, вільних, незайнятих стільців і довга грушева лава. Та ще добрий десяток збільшених фотографій синів і дочок. І в кожного на портреті зрослися на переніссі густі циганські брови, такі самісінькі, як у Левка.

      Дід зосереджено дмухає на молоко, ображено не дивиться на грішне сімейство, що витіснило святу Варвару з білої стіни на внутрішній бік об’їденого шашелем віка родинної скрині. Тільки затиснута багетовою рамкою вицвіла репродукція леонардівської «Тайної вечері» висить у грішному оточенні фотографій.

      Стільці потріскались. Не од спекоти – просто на них мало сидять. Стільці