Марія Антуанетта. Стефан Цвейг

всюди – в соборі, в монастирях, в університеті – виголошували вітальні промови; потім карета серед маєва знамен проїхала крізь навмисне споруджену для вступу тріумфальну арку – але найпишніше дофіна й дофіну привітав народ. Щоб поглянути на молоде подружжя, десятки, сотні тисяч люду заполонили всі вулиці величезного міста, – й побачивши цю несподівано чарівну й зачаровану жінку, кожен повнився несказанним захватом. Ляскали в долоні, радісно гомоніли, вимахували хустками й капелюхами, дотискалися діти й жінки, – і коли з балкону Тюїльрі Марія Антуанетта побачила неосяжні хвилі захопленої людності, то майже злякалася: «Господи, скільки людей!» Але збоку до неї схилився маршал де Бріссак і відповів із суто французькою галантністю: «Мадам, хай не гнівається його високість дофін, але перед вами двісті тисяч закоханих у вас чоловіків».

      Ця перша зустріч із народом справила на Марію Антуанетту величезне враження. По натурі нерозважна, зате маючи швидкий розум, вона судить про події лише за своїм безпосереднім враженням, за тим, що бачить і чує. Тільки тоді, коли гомінкий і неосяжний, безбережний рухливий ліс, над яким майоріли корогви й злітали капелюхи, підгорнувся до неї радісною, теплою безіменною хвилею, вона вперше відчула блиск і велич становища, до якого піднесла її доля. Досі її звали у Версалі «пані дофіна», але що там якийсь титул поміж тисячі інших титулів, один верхній непорушний щабель нескінченної дворянської драбини, пустий звук і холодне поняття. Тепер же всіма чуттями Марія Антуанетта вперше зрозуміла вогненний сенс і горді обітниці слів «наступниця французького трону». Геть уражена, вона пише до матері: «Минулого четверга я була на святі, якого не забуду довіку: нашому вступі в Париж. Нас ушановували так, як лиш можна собі уявити, але все це ніщо, найглибше мене вразило зворушення й шал бідного народу, котрий, дарма що пригнічений податками, не тямився з радощів, коли бачив нас. У садку Тюїльрі було таке величезне стовпище, що три чверті години ми не могли рушити ні вперед, ні назад, а вертаючи з цієї прогулянки, змушені були ще півгодини стояти на відкритій терасі. Дорога мамочко, я не можу змалювати Вам всі ті пориви любові й радощів, що огорнули нас. Перш ніж поїхали назад, ми ще руками повітали народ, і він дуже тішився з того. Яке щастя, що в нашому становищі можна так легко здобути приязнь. І все ж у світі немає нічого дорожчого, я це добре відчула й уже повік не забуду».

      Це перші справді власні слова, які можна знайти в листах Марії Антуанетти до матері. Сильні враження зразу відбиваються на її рухливій натурі, і шалена радість від цієї зовсім не заслуженої, однак такої несамовитої народної любові збудила в ній почуття вдячності й великодушності. Але швидко проймаючись, Марія Антуанетта так само швидко й забуває. Навідавшись до Парижа ще кілька разів, вона вже сприймає ті радощі як належну її становищу цілком зрозумілу шану й по-дитячому бездумно нею тішиться, приймаючи, як і решту подарунків долі. Як чудово, коли тебе огортає тепла