Марія Антуанетта. Стефан Цвейг

байдужих слів, і не заради самої дами, а задля дідуся, твого володаря й благодійника!»

      Така гарматна стрілянина (аргументи не зовсім чесні) зломила волю Марії Антуанетти; хоч яка нестримна, свавільна й уперта, вона ніколи не зважувалась повстати проти матері. Як і завжди, знову перемогла дисципліна Габсбурзького дому. Для годиться Марія Антуанетта ще трохи норовилася. «Я не відмовляюсь, не кажу, що не заговорю до неї. Але я вже не згодна говорити з нею о певній годині вказаного дня, не хочу, щоб вона наперед знала й раділа». А насправді її душевний опір зламано, ці слова – лиш остання сутичка перед відступом, капітуляцію вже підписано.

      Першого січня 1772 року нарешті відбулася розв’язка цієї героїко-комічної жіночої війни, пані Дюбаррі тріумфує, Марія Антуанетта зазнала поразки. Знову, ніби в у театрі, поставили сцену, а за свідків і глядачів зібрали святково прибраний двір. Почалась велика вітальна церемонія, одна по одній, пильно стежачи, хто вищий, хто нижчий, підходять до дофіни придворні дами, й серед них під руку з пані Дюбаррі герцогиня Аґільйонська, міністрова дружина. Дофіна мовила кілька слів герцогині Аґільйонській, потім повернула голову нібито до пані Дюбаррі й проказала, начебто й не до неї, але так, що тим, хто мав певну зичливість, здалося, що таки до неї, – всі затамували подих, аби чути найменший звук, – такі жадані, так важко виборені, ще не чуті й вельми значущі фатальні слова: «А сьогодні чимало людей у Версалі». Шість слів, шість, анітрохи більше витиснула з себе Марія Антуанетта, але це надзвичайна подія для двору, важливіша, ніж загарбання провінції, цікавіша, ніж усі віддавна потрібні реформи, – нарешті, нарешті дофіна заговорила до фаворитки. Марія Антуанетта здалася, пані Дюбаррі перемогла. Тепер уже знов усе гаразд, у версальськім небі заясніло втішене сонечко. Король простирає руки й ніжно, ніби віднайдене дитя, пригортає дофіну, Мерсі їй розчулено дякує, Дюбаррі, мов павич, походжає залою, тітоньки не тямляться від люті, ввесь двір заворушився, палац від підвалу до комина аж гуде від розмов – а все лише через те, що Марія Антуанетта сказала Дюбаррі: «А сьогодні чимало людей у Версалі».

      Але ці шість звичайних слів мали куди глибший сенс. Цими шістьма словами потверджено політичний злочин, за них купили мовчазну згоду Франції на поділ Польщі. Цими шістьма словами не тільки Дюбаррі, а й Фрідріх Великий та Катерина домоглися свого. Принизили не саму Марію Антуанетту, а цілу країну.

      Марія Антуанетта знає, що переможена, її молодий і по-дитячому непокірний гонор уразили на смерть. Вона вперше схилила голову, але вдруге це станеться лише на ґільйотині. При цій оказії раптом з’ясувалося, що в добросердого й легковажного створіння, в «bonne et tendre Antoinette»[27] душа, ледве зачепити її честь, стає горда й незламна. Вона гірко каже Мерсі: «Один раз я до неї заговорила, але присягаюсь, що на цьому воно й скінчиться. Ця жінка вже й голосу мого не почує». Цілком твердо сказала й матері, що від неї годі сподіватися дальших жертв,

27

Лагідної й ніжної Антуанетти (франц.).