Тінь вітру. Карлос Сафон

він бив її. Вічно чулися крики з їхньої квартири, й сусіди не раз мусили викликати поліцію. Можливо, іноді чоловік повинен відлупцювати дружину, щоб вона його поважала, я не кажу, що цього не можна робити, – нині багато повій, бо молодих дівчат не виховують належним чином, як колись… Але цей чоловік – ні, він любив знущатися з неї знічев’я, розумієте? Єдиною подругою тієї бідолашної француженки була молода дівчина Віcентета, яка мешкала у квартирі 4-2, й вона час від часу ховала нещасну пані Фортюні від стусанів її чоловіка. І пані Фортюні розповідала дівчині такі речі…

      – Які речі?

      Жінка прибрала таємничого вигляду – звела брову та скосила очі.

      – Наприклад… наприклад, що хлопець – не син капелюшника.

      – Хуліан? Хуліан – не син Фортюні?!

      – Так, це чула Вісентета.

      – То хто був справжнім батьком Хуліана?

      – Пані Фортюні ніколи не казала. Можливо, вона й сама не знала. Бачите, які вони, ті чужоземки…

      – То чоловік саме за це лупцював її?

      – Хтозна. Тричі її забирали до лікарні. Тричі! А тому покидькові вистачало нахабства стверджувати, що вона сама винна, бо напивається й падає на підлогу… Та я цьому не вірила. Ніхто не вірив. Фортюні посварився з усіма сусідами. Якось він посвідчив у поліції, що мій останній чоловік – Господи благослови його душу! – обікрав його крамницю. На думку свинюки Фортюні, кожен, хто з півдня, – шахрай та грабіжник!

      – Даруйте… то ви впізнали дівчину, яка на знімку поряд із Хуліаном?

      Жінка знов уважно подивилася на фото.

      – Ніколи її не бачила. Дуже вродлива.

      – Зі знімку виходить, що вони закохані, – припустив я, намагаючись підштовхнути її пам’ять.

      Вона віддала мені світлину назад, хитаючи головою.

      – Уявлення не маю. Наскільки я знаю, Хуліан ніколи не мав дівчини, але, здається, якби й мав, мені б він не розповів. Було нелегко дізнатися, що моя Ісабеліта вештається з цим хлопцем… Ви, молоді, ніколи нічого не розповідаєте. А ми, старі, не знаємо, як припинити балачки.

      – Чи пам’ятаєте ви його друзів? Хто найчастіше приходив до Хуліана?

      Жінка знизала плечима.

      – Ну, минуло багато часу. Крім того, у роки юності Хуліан нечасто бував удома. Він мав шкільного приятеля, хлопця з гарної родини, з Алдаїв, а це прізвище чогось варте! Ніхто не згадує про них тепер, але тоді то було все одно що згадати королівську родину. Купа грошей – іноді вони навіть висилали по Хуліана машину, й навіть Франко не мав такої! Блискуча така, з водієм. Мій Пако – а він знався на машинах! – сказав мені, що це «ролсро» чи щось на кшталт цього. Машина, гідна імператора.

      – А імені приятеля не пам’ятаєте?

      – Послухай, із таким прізвищем, як Алдая, ім’я не потрібне! Натомість пам’ятаю ім’я іншого хлопця, дещо легковажного… Мікель його звали. Гадаю, він теж навчався з Хуліаном в одному класі. Але не питай мене ані про його прізвище, ані про вигляд…

      Здавалося, ми потрапили у глухий кут, і я вже побоювався, що жінка втратить інтерес до розмови.

      – А