Тінь вітру. Карлос Сафон

капелюха-котелка; напис обіцяв: «Капелюх буде виготовлено чітко за вашим розміром та відповідно до останніх паризьких новинок». Двері було замкнено на висячий замок, яким принаймні років із десять ніхто не користувався.

      Я зазирнув у вікно, намагаючись розглядіти темний інтер’єр.

      – Гей, якщо ви по орендну плату, то ви спізнилися! – пирхнув голос позаду мене. – Управитель уже пішов!

      Жінці, яка озвалася до мене, було десь шістдесят, і вдягнена вона була у специфічне вбрання всіх благочестивих удів. Пара бігуді стирчала з-під рожевого шалика, який вкривав її волосся; м’які кімнатні черевики пасували до панчіх тілесного кольору. Я припустив, що вона наглядає за будинком.

      – А ця крамниця здається в оренду?

      – Хіба ви не через це прийшли?

      – Ні. Я просто цікавлюся.

      Жінка насупила брови, обмірковуючи, чи свідчить відсутність доказів на мою користь, чи ні. Я натягнув свою «фірмову» янгольську посмішку.

      – Як давно ця крамниця зачинена?

      – Уже майже двадцять років – відтоді, як помер старий.

      – Пан Фортюні? То ви знали його?

      – Молодий чоловіче, я мешкаю тут уже сорок вісім років!

      – Тож, можливо, ви знали й сина пана Фортюні?

      – Хуліана? Звичайно ж.

      Я витяг з кишені обгорілу фотокартку та показав її жінці.

      – Юнак на цьому знімку – Хуліан Каракс?

      Жінка підозріло подивилася на мене, взяла знімок та витріщилася на нього.

      – Чи ви його впізнаєтé? – наполягав я.

      – Каракс – дівоче прізвище його матері, – пояснила жінка; у голосі її мені вчулися нотки осуду. – Так, це Хуліан. Я пам’ятаю, в нього було дуже світле волосся, але тут, на світлині, воно здається темнішим.

      – А чи не знаєте ви, хто ця дівчина?

      – А я б хотіла знати, хто про неї питає?..

      – Перепрошую, мене звати Даніель Семпере. Я намагаюся дізнатися про пана Каракса… про Хуліана.

      – Хуліан поїхав до Парижа десь у вісімнадцятому чи дев’ятнадцятому році. Його батько прагнув запроторити Хуліана до війська, і я гадаю, що мати зробила все, аби тільки син уникнув військової служби. Пан Фортюні, бідолаха, залишився сам у квартирі на горищі.

      – А коли Хуліан повернувся до Барселони?

      Жінка глянула на мене й витримала паузу.

      – Невже не знаєте?.. Хуліан помер торік у Парижі.

      – Перепрошую?..

      – Я сказала, Хуліан помер. У Парижі. Невдовзі після того, як приїхав туди. Краще б його забрали до війська!

      – Чи можна поцікавитися, звідки вам це відомо?

      – Звідки відомо? А ви як гадаєте? Його батько розповів мені.

      Я неквапно кивнув головою.

      – Зрозуміло. Чи він сказав вам, через що Хуліан помер?

      – Щиро кажучи, старий не переповідав мені подробиць. Якось, невдовзі після втечі Хуліана, до нього надійшов лист. Трохи згодом я в розмові згадала про цей лист, а пан Фортюні відповів, що його син помер, тож якщо на цю адресу надійде ще якась кореспонденція, я маю її викинути… Чому ви на мене так дивитесь?

      – Фортюні збрехав