Тінь вітру. Карлос Сафон

не нас, а вас.

      Я поглянув їй у вічі – твердо, відверто, безстрашно, – але не знав, що сказати, тож просто посміхнувся. Мені почало здаватися, що своєю відвертістю вона заманює мене в пастку. Я подивився вниз, на подвір’я.

      – Не знав, що ти тут навчаєшся.

      – Так, на першому курсі.

      – Література?

      – Батько вважає, що точні науки не для слабкої статі.

      – Звичайно. Забагато цифр.

      – Ну ось, а я дуже люблю читати. Крім того, тут можна зустріти цікавих людей.

      – Таких, як професор Веласкес?

      Беа криво осміхнулася.

      – Звичайно, я ще тільки на першому курсі, але знаю достатньо, щоб зрозуміти, Даніелю, коли до мене залицяються. Особливо чоловіки такого штибу.

      Мені стало цікаво, до якого штибу належав я.

      – Але професор Веласкес – добрий приятель мого батька. Вони обоє належать до «Товариства захисту та пропагування іспанської оперети».

      Я вдав, що вражений.

      – Шляхетне становище зобов’язує… А як твій наречений, лейтенант Каскос Буендіа?

      Посмішка злетіла з її обличчя.

      – За три тижні Пабло буде тут у відпустці.

      – Ти, мабуть, щаслива?

      – Дуже. Він добрий хлопець, хоча можу уявити, що ти про нього думаєш.

      «Сумніваюся, що можеш», – подумав я.

      Беа подивилася на мене дещо напружено. Я збирався змінити тему, але язик випередив мене.

      – Томас каже, що ви одружуєтесь та переїжджаєте до Ель-Ферроля.

      Вона спокійно кивнула головою.

      – Щойно Пабло прийде з армії.

      – Ти, певно, чекаєш із нетерпінням, – зауважив я, відчуваючи нотки злості у власному голосі, нахабний тон, який невідомо звідки взявся.

      – Насправді я не проти. У його родини там маєток, корабельні, й Пабло керуватиме одною з них. Він має величезний талант керівника.

      – Воно й видно.

      Беа силувано всміхнулася.

      – Крім того, я вже багато за всі ці роки надивилася на Барселону… – Її очі раптом здалися мені сумними та втомленими.

      – Я чув, що Ель-Ферроль – чудове місто. Сповнене життя. Та й морські делікатеси, гадаю, там надзвичайні. Особливо краби-павуки.

      Беа зітхнула, похитуючи головою. Здавалося, вона б розплакалася зі злості, та була для цього надто горда. Натомість вона тихо засміялася.

      – Минуло десять років, а тобі й досі подобається знущатися з мене, чи не так, Даніелю? То продовжуй, не стримуй себе. Це все моя провина: я була подумала, що ми могли б бути друзями або принаймні вдавати з себе друзів. Але, гадаю, я не така доброзичлива, як мій брат. Вибач, що змарнувала твій час.

      Вона повернулася та пішла геть коридором, який вів до бібліотеки. Я бачив, як вона рухалася повз чорні та білі черепиці, її тінь розрізали стовпи світла, яке лилося з вікон галереї…

      – Беа! Беа, зачекай!

      Я кляв себе та біг за нею. Зупинив її на півдорозі, схопивши за руку. Вона кинула на мене спопеляючий погляд.

      – Вибач, Беа, але ти помиляєшся: це не твоя провина, а моя. Це я не такий доброзичливий, як твій брат. Я ревную