По той бік раю. Френсис Скотт Кэй Фицджеральд

це кажете? – Він схаменувся. – Я… я… мені треба йти, вибачте мою грубість…

      Він вилетів із кімнати. Дорогою до гуртожитку свіже повітря охолодило його, він торжествував, що відмовився від допомоги.

      – Старий дурень! – огризнувся він. – Начебто я не знаю!

      Однак він вирішив, що то буде вдалий привід, щоб не повертатись у навчальну кімнату, і зручно вмостився в своєму закутку, дочитуючи «Білий загін» і жуючи печиво з кремом.

      Епізод із дивовижною панною

      Лютневе небо рясніло яскравими зорями. Нью-Йорк спалахнув для Еморі небаченим блиском у день народження Вашингтона у всій красі цієї довгоочікуваної події. Місто промайнуло перед ним яскравою смугою на фоні глибокого синього неба, малюючи картину розкоші, гідну казкових міст із «Тисячі й однієї ночі». Цього разу він побачив місто у світлі електричних вогнів, романтикою пригод манило від велетенських рекламних щитів на Бродвеї і від жіночих очей в готелі «Астор», де він обідав з юним Паскертом із Сент-Реджиса. Коли вони в театрі йшли проходом до своїх місць, їх зустріло хвилююче звучання й переспів настроюваних скрипок і чуттєвий, глибокий аромат гриму й парфумів. Його поглинала атмосфера епікурейської насолоди, все зачаровувало. Сьогодні у програмі був «Маленький мільйонер» з Джорджем М. Коханом. На сцені була приголомшлива юна брюнетка. Вона танцювала так, що в Еморі на очі навертались сльози.

      «О, прекрасна панно, яка ти незрівнянна!» – співав тенор, і Еморі погоджувався з ним, мовчки, але із запалом.

      «Любі слова твої пронизують серце моє…»

      Скрипки затремтіли на останніх нотах, дівчина впала на сцену, наче зім’ятий метелик, зал вибухнув оплесками. О, кохатись би так, під звуки цієї п’янкої мелодії…

      Остання дія відбувалась у ресторані на даху, і зітхання віолончелі лунали під сяйвом місяця, між тим несподіваний і легкий, як піна, сюжет мережився комедійними поворотами. Еморі вже горів бажанням стати завсідником отих ресторанів на даху, зустріти дівчину, яка була б схожа на цю, ні, саме її! Щоб волоссям її блукало місячне сяйво, поки чемний офіціант підливатиме їм у бокали шампанське. Коли завіса опустилась востаннє, він так глибоко зітхнув, що глядачі попереду озирнулись і витріщились на нього, і він розчув чийсь подивований голос:

      – Поглянь-но, який гарний, який вродливий хлопчина…

      Це відволікло його від п’єси, і він замислився: чи справді він такий, чи просто видається таким жителям Нью-Йорка?

      Вони мовчки йшли до готелю. Першим заговорив Паскерт. Його ламкий п’ятнадцятилітній голос ввірвався в меланхолійну задуму Еморі:

      – Знаєш, я б одружився з цією дівчиною хоч зараз…

      Можна було не питати, про яку дівчину йшла мова.

      – Я був би гордий привести її додому і познайомити з ріднею, – продовжував Паскерт. Еморі був вражений – ці слова видались йому такими зрілими, чому ж не він їх вимовляє?

      – Кажуть, всі актриси такі легковажні…

      – Готовий заприсягтись, що ні! – сказав юнак із запалом. – Я впевнений, ця дівчина – просто диво, кажу