По той бік раю. Френсис Скотт Кэй Фицджеральд

він почав розрізняти старшокурсників від вступників, хоча першокурсникам належало ходити в уборах лише з понеділка. Були й такі, хто аж занадто напоказ вдавали тутешніх (то, вочевидь, були першокурсники). Новачки прибували із кожним поїздом, їх одразу поглинав натовп у білих костюмах, без капелюхів і навантажений книжками. Здавалося, єдина функція цієї юрби – сновигати вгору і вниз вулицею, випускаючи завіси сигаретного диму. Десь до обіду Еморі усвідомив, що тепер новоприбулі дивляться на нього як на випускника. Він відчайдушно намагався виглядати загадково-значливим і водночас скептичним: після детального аналізу довколишніх облич такий вираз здавався йому найбільш доречним.

      О п’ятій годині він відчув настирливу потребу обмовитись із кимсь. Він завернув додому, щоб подивитись, чи хтось уже приїхав. Піднявся хисткими сходами, потім ретельно оглянув кімнату: намагатись причепурити її якось, окрім як прапорцями і знімками дикої природи, годі було й сподіватися. Хтось постукав у двері.

      – Заходьте!

      У дверях з’явилось довгасте обличчя із сірими очима і компанійською посмішкою.

      – Молоток є?

      – Ні, вибач. Може, у господині щось таке є?

      Незнайомець зайшов до кімнати.

      – То ти – мешканець цього притулку?

      Еморі ствердно кивнув.

      – Це страхітливий хлів та ще й за такі гроші!

      Еморі не міг не погодитись.

      – Я оце думав переїхати до кампусу, – сказав він, – але, кажуть, там мало першокурсників, і вони якісь лякливі. Та й що там робити? Хіба що вчитись.

      Сіроокий вирішив зазнайомитись.

      – Мене звати Голідей.

      – Блейн.

      Вони потисли один одному руки. Еморі посміхнувся:

      – Де ти готувався?

      – В Андовері, а ти?

      – У Сент-Реджисі.

      – Справді? В мене там кузен вчився.

      Вони трохи поговорили про кузена, а потім Голідей сказав, що зустрічається з братом о шостій, щоб повечеряти.

      – Приєднуйся, перекусимо разом.

      – Гаразд.

      Отак Еморі й познайомився із Берном Голідеєм (сіроокого звали Керрі) протягом скромного обіду, що складався із рідкої зупи і блідих овочів. Вони почали розглядати інших першокурсників (ті сиділи або невеликими групками і виглядали доволі скуто, або більшими компаніями і почувались, ніби у себе вдома).

      – Кажуть, університетська їдальня препогана, – сказав Еморі.

      – Є такі чутки. У всякому разі, однаково треба платити, з’їси ти там щось чи ні.

      – Це ж – паскудство!

      – Ошуканство!

      – У Принстоні доведеться все ковтати на першому курсі. Майже як у школі.

      Еморі погодився.

      – Але справжнє життя таки тут, – наполягав він. – Я б не вступив у Єль навіть за мільйон.

      – І я теж.

      – Ти вже знаєш, чим будеш займатись? – запитав Еморі в Керрі.

      – Я – ще ні. Берн хоче працювати у «Принці». Знаєш, є така щоденна університетська газета?

      – Так,