По той бік раю. Френсис Скотт Кэй Фицджеральд

гул варварських труб… Ти що?

      Еморі пирснув.

      – Що таке, Еморі?

      – Не зважай, продовжуй, Беатріс.

      – Отой сон повторювався і повторювався: сади, що пишніли барвами, проти яких наш сад – просто ніщо, місяць, що безупинно гойдався, не блідий, як узимку, а золотіший за місяці літньої ночі.

      – А зараз ти як почуваєшся, Беатріс?

      – Загалом – краще, ніж будь-коли. Але ніхто не розуміє, Еморі! Я знаю, що не можу пояснити це тобі, але це так…

      Еморі був зворушений. Він обійняв матір і легенько потерся об її плече.

      – Бідолашна Беатріс, бідна моя Беатріс…

      – Але ж розкажи мені про себе, Еморі! У тебе, мабуть, були жахливі два роки?

      Еморі спочатку думав збрехати, але наважився говорити, як є.

      – Ні, Беатріс. Я цікаво провів час. Я пристосувався до смаків довкілля, став буденним (він сам себе здивував цими словами, і уявив, як би витріщився Фроґґі).

      – Беатріс! – раптово вигукнув він. – Знаєш, хочу поїхати вчитись в іншу школу. Всі в Міннеаполісі їдуть вчитись десь-інде.

      На обличчі Беатріс з’явилось занепокоєння.

      – Але ж тобі лише п’ятнадцять!

      – Так, але всі їдуть кудись у п’ятнадцять, і я хочу, Беатріс.

      Беатріс запропонувала відкласти цю розмову. Але через тиждень вона таки вшанувала його відповіддю:

      – Еморі, я гадаю, що ти маєш вирішувати сам. Якщо ти так хочеш – можеш їхати.

      – Справді?

      – Скажімо, у Сент-Реджис у Коннектикуті.

      Еморі відчув раптове піднесення.

      – Усе вже домовлено, – продовжувала Беатріс. – Тобі варто поїхати. Я б воліла, щоб ти поїхав до Ітона, а потім у Оксфорд до Церкви Христа. Але зараз це виглядає малоймовірним. Наразі залишимо питання з університетом відкритим.

      – А що ти будеш робити, Беатріс?

      – Це лише Господь відає. Здається, моя доля – доживати віку в цій країні. Ні, я ані трохи не шкодую, що я американка, – більше того, жалкувати про це – то для дуже вульгарних осіб. Я відчуваю, – ні, я впевнена, – що ми – могутня, зростаюча нація, однак, – вона зітхнула, – я часом думаю, що життя моє мало б згаснути ближче до древньої, зрілої цивілізації, землі, де літня зелень змінюється осінніми багряними кольорами… Прикро, що ти не був за кордоном, але ти хлопець, і тобі, мабуть, краще дорослішати «під крилами білоголового орлана» – це правильний вираз?

      Еморі кивнув. Вона б не оцінила його ідею щодо японської навали.

      – Коли я зможу поїхати до школи?

      – Наступного місяця. Тобі треба буде вирушити заздалегідь, щоб здати екзамени. Потім у тебе буде вільний тиждень. Синку, я хочу, щоб ти декого відвідав на Гудзоні.

      – Кого саме?

      – Монсеньйора Дарсі, Еморі. Він хоче побачитись із тобою. Він вчився в Гарроу, а потім у Єльському університеті, став католиком. Я хочу, щоб він побесідував з тобою – я відчуваю, це може стати тобі в нагоді. – Вона лагідно погладила його золотаво-каштанове волосся. – Мій любий