Куркуль. Максим Бутченко

чаєм. Тут Ліда ледь застогнала, мабуть, зовсім було зле; вона повернулась у бік батька й подивилась на його сумне, постаріле обличчя. Менш за все в житті Шевченкові хотілося йти вклонятися голові. Так склалося, що Федот усе робив самотужки, а якщо й наймав помічників на жнива, то лише за гроші. Нікого не просив, ні за ким не бігав. «Я сам кому тре подам», – часто-густо казав він, якщо йшлося про прохання. Брат докоряв йому: гордий, опирається всьому новому. Та не лише в цьому була справа. «Кожен повинен відповідати за себе», – гримів Федот. Не звик він скаржитися, нарікати на когось. Може, тому й було в нього стільки недругів. Саша подекуди приляже поруч із чоловіком, гладить його кучері, намагається дати розуму, умовляє пом’якшати, не такий спротив чинити радянській владі, посидіти мовчки. Але де там! На своєму стоїть, бунтує. Однак нині донька подивилася на нього, а тоді заплющила очі, зблідла, неначе борошно. Ясно було, що їй дедалі гірше. Шевченко подивився на дитину, перевів погляд на брата, а потім глибоко й приречено зітхнув.

      Через годину Федот їхав на санках разом із Петром до району. Брат умовив голову, той написав до знайомого медика листа, з яким вони прямували до найближчого шпиталю. Лікаря треба було привезти в село, а шлях неблизький, та й ніч розлилася, мов чорнило, умочивши в нього дерева, поле й горби. Жвавий повільно шоргав промерзлим снігом. Дорога, мов торочка, заплуталась, викручувалась, підводилась на пагорб і тонула в темній, холодній низині. Петро примостився напівлежачи подалі від Федота й зиркав на дорогу, а тоді на брата.

      – А пам’ятаєш, як ми тут баштан у Миколи Федоровича обнесли? – раптом озвався Петро.

      – А, так, – сухо відповів Федот.

      – Він ще тоді помітив нас, на коня скочив, пам’ятаю, коняка був брунатний, мов та глина… І як нас пожене!

      – Ну, діло молоде, дурне.

      – Ми залетіли в кущі, кудлаті, густі. Ти зовсім маленький був, мало не плакав. Я тебе притиснув до себе й кажу: «Тебе ображати не дам, братику!».

      – Та пам’ятаю, ще ж пам’ять не відбило!

      – Грізно ти мовиш, Федоте.

      – Як уже є. Просто малий був, тіні власної боявся.

      – Знаєш, я ж тоді наляканий був не менш за тебе… Бачиш, як це, коли тебе жах з’їдає до коріння? Рухатися не можеш, так тяжко, неначе зворушися – та й помреш…

      – Дивні ти розмови ведеш, Петре.

      – Можливо, і дивні. Але що з нами сталося?

      – Що, що? Подуріли всі в цьому світі, соромно на цих людисьок дивитись.

      – Це ти дарма, Федьку. Я от тобі скажу, не можна мислити в подвійний спосіб при цій владі. Я давно зрозумів, що вижити можемо, лише як будемо з ними.

      – Ти себе обманюєш, Петрику.

      – Як? Себе обманюю? Ні, це ти за впертістю своєю не помічаєш, як усе змінилося. Навіть із минулого року все інакше стало.

      – Що саме?

      – То, що влада радянська змінилася. Пожорсткішала, і далі гірше буде, запам’ятай мої слова!

      – То й що? У колгосп я ані ногою. Себе й родину образити не дам. А там диви, урожай буде добрий, не пропадемо.

      – Ти не читаєш газет, Федьку. Насувається