В’ячеслав Чорновіл. Василь Деревінський

для проведення спільних політичних заходів; у формуванні партійними ЗМІ громадської думки щодо подій у західному регіоні; у налагоджуванні економічних зв’язків із підприємствами західних областей, які очолювали комуністи; у спрямуванні партійним комітетам західних областей коштів; в організації передплати в східних і південних регіонах періодичних видань партійних комітетів західноукраїнських областей[41].

      Перераховані вище дії Львівський обком КПУ координував з міліцією, прокуратурою, КДБ, партійною організацією Прикарпатського військового округу. У доповідній записці першому секретарю ЦК КПУ Володимиру Івашку від 24 квітня 1990 року голова КДБ УРСР Микола Голушко зазначав, що «Комітет держбезпеки спрямовує заходи на посилення контролю за розвитком обстановки в західних областях республіки… Ведеться пошук нових форм здійснення позитивного впливу на те, що відбувається в регіоні, а також методів нейтралізації дестабілізуючих дій націоналістичних елементів»[42].

      Львівський обком КПУ ще до відкриття першої сесії обласної ради спланував заходи, спрямовані на її дискредитацію. 30 березня 1990 року ним було ухвалено таємну постанову про підпорядкування собі обласних газет «Вільна Україна» та «Львовская правда», які були спільними друкованими органами обкому КПУ і облради[43]. Рішення обкому було в ключі пропозицій Юрія Єльченка, викладених ним у доповідній записці до ЦК КПУ. Йшлося не лише про перетворення обласних і районних газет на друковані органи відповідних партійних комітетів, а й про виведення з підпорядкування обласним радам облтелерадіокомітету та облполіграфвидання для того, щоб залишити їх у підпорядкуванні Держтелерадіо УРСР та Держкомвидання УРСР. У ЦК КПУ з цим були цілковито згодні, тож Президія Верховної Ради УРСР видала указ про виведення цих структур з підпорядкування облрадам.

      Наступним кроком у боротьбі з радами було опротестування прокурором Львівської області (як і прокурорами інших областей) рішення облради про офіційне використання національної символіки. Через два дні прямої трансляції сесії облтелерадіокомітет повідомив керівництво Львівської обласної ради про відсутність коштів для подальшої трансляції. Однак населення активно відгукнулося на заклик ради пожертвувати гроші на прямий ефір, і до липня 1990 року було надіслано 2 775 000 рублів, з яких на трансляцію засідань ради перерахували 177 439 рублів. Це з урахуванням того, що година телеефіру в середньому коштувала 1200–1300 рублів.

      Протидією обласній раді можна вважати і відмову обкому передати орендовані ним у облради кімнати, в яких керівництво ради планувало розмістити працівників президії та постійних комісій. Про небезпідставність вимог обласної ради свідчить хоча б те, що на одного працівника обкому припадало 29,1 квадратного метра площі робочих приміщень, а на одного працівника облвиконкому (без урахування представників ради і новостворених структур облвиконкому) – 10,3 квадратного метра[44].

41

ЦДАГО України, ф. 1, оп. 32, спр. 2907, арк. 121.

42

ГДА СБУ ф. 16, оп. 19 (1993 р.), спр. 7, арк. 205.

43

ЦДАГО України, ф. 1, оп. 32, спр. 2863, арк. 4.

44

Бобеляк О. Обком мусить потіснитися / О. Бобеляк // За вільну Україну. – 1990. – 4 липня.