Покров. Люко Дашвар

зброю, і раптом крізь вітринне скло кав’ярні помічає Хотинського. У світлі ліхтаря тупцює на протилежному боці вулиці біля пішохідного переходу, а світлофор усе червоний, червоний…

      Світ перевертається на клік. Мар’яна падає на найближчий стілець, хапає офіціанта за руку, натхненно торохтить:

      – У вас чудовий еспресо! Хочу ще!

      Риється в гаманці, дістає п’ятдесят гривень.

      – І здачі не треба! – видихає, додає винувато. – Вибачте… Такий день…

      Офіціант ввічливо киває, вдаючи розуміння, та його фальш більше не дратує Мар’яну. Світлофор сяє оптимістичним зеленим, Хотинський переходить вулицю. Секунд тридцять – і він тут? Як же скоро!

      – Та вгамуйся, дурепо! – наказує собі пошепки, вихоплює з сумки мобільний. Як же гарно, що тут є Wi-Fi! Терміново входить у соціальні мережі: на Майдані ж людей побили… І сьогодні в центрі народу зібралося – хмара! Кажуть, на Банкову пішли. Усі – тільки про це! От і Мар’яна в кав’ярні биту годину коменти ковтає, відірватися не може! Для порядної дівчини це ж… нормальний привід затриматися в кав’ярні, коли твій мужчина якогось біса запізнюється на п’ятдесят хвилин?!

      – Я знав, золотце, що ти мене дочекаєшся, – Хотинський сидить навпроти, дивиться Мар’яні в очі.

      – Таке коїться… Коменти читаю… Забула про час, – хоробро бреше Мар’яна.

      – Що пишуть? – Хотинський удає зацікавленість, та погляд блукає.

      – Дівчина одна… Медсестра… – Мар’яна не знає, чим закінчився похід на Банкову, що пам’ятник Леніна на Бесарабській площі може і не встояти, що КМДА оточена обуреним морем… Зі щирим хвилюванням переповідає Полині пригоди. – А хлопець її зник. І вона досі не може його знайти…

      – Знайде. То ж не в минулих часах людину шукати…

      Хотинський замовкає. «Ось він, час „Х“! Зараз почнеться!» – розуміє Мар’яна. Серце калатає – одне з двох: чи в коханні зізнається, чи гудбай!

      – Ти потрібна мені, як повітря, – упевнено вимовляє Хотинський.

      Мар’яна губиться, пливе, усміхається знічено: пронесло?! Ніяких прощань?! Яке ж щастя! Обійняти його тут, при тих дурних дітях, що вони й досі цілуються, притулитися до його плеча, та до Хотинського, як до зірок, – сидить навпроти, відкинувся на стільці, на столі парує гарячий еспресо.

      Він читає Мар’янині думки. Рвучко подається вперед, обхоплює Мар’янині долоні, пестить ніжно.

      – Без тебе не впораюся, золотце…

      – З чим? – геть губиться Мар’яна.

      – Грандіозний шанс! Такий випадає раз на сто років одному з мільйонів… – Хотинський збуджується, починає говорити швидко-нервово. – Зараз усе поясню, та спочатку пообіцяй: усе, що ти почуєш, залишиться між нами. Ніхто і ніколи не має про те дізнатися.

      – Ще одна таємниця? – Мар’яна тьмяніє, журба на плечі шаликом.

      – Неймовірна таємниця! Таку можна довірити тільки найближчій людині.

      – Мені?! – і знову сонце сяє.

      Хотинський киває. Підсувається ближче до Мар’яни.

      – У