Моя неймовірна подруга. Елена Ферранте

енергіно замотала головою на знак заперечення.

      Тоді вчителька прийняла рішення щодо Ліли та з непідробним захватом спитала у неї перед усіма нами:

      – Хто навчив тебе читати та писати, Черулло?

      Черулло, маленька, з темним волоссям та очима та у фартушині, з рожевим бантом на комірці та лише шести років зроду-віку, відповіла:

      – Я.

      7

      На думку Ріно, найстаршого брата Ліли, дівчинка навчилася читати приблизно у віці трьох років, дивлячись на літери й на зображення у букварі. Вона сідала коло нього на кухні, поки він робив домашнє завдання, та зробила більше чотирьох способ навчити його.

      Ріно був майже на шість років старший від Ліли, він був відважним хлопцем, який славився успіхами у всіх іграх надворі та на вулиці, передусім у запуску дзиґи. Проте читання, писання, лічба, вивчання віршів напам’ять були справами не для нього. У віці менше десяти років батько, Фернандо, аби навчити його мистецтву майстра з ремонту взуття, почав водити його щодня до власної взуттєвої комірчини на вуличці по той бік провулка. Ми, діти, коли зустрічали його, відчували запах брудних ніг, що йшов від нього, запах старої союзки, мастики, і ми жартували з нього, ми називали його підбивачем в’єтнамок. Можливо, саме тому він хвалився тим, що саме він стояв біля витоків умілості своєї сестри. Але насправді у нього й близько не було букваря і він ніколи, ані хвилинки, не сидів за домашніми завданнями. Це було неможливо, а Ліла, натомість, вчилася до виснаження. Було більш ймовірним те, що вона зрозуміла передчасно, яке призначення абетки, завдяки газетним аркушам, у які клієнти загортали старе взуття, яке тато іноді взував удома, аби почитати родині найцікавіші факти з хроніки у газеті.

      В будь-якому разі, як би не йшли справи, незаперечним фактом був такий: Ліла вміла читати й писати, і того похмурого ранку, коли вчителька виявила це, у мене в розумі залишилося, перш за все, відчуття слабкості, яку навіяла ця новина. Школа з першого ж дня видалася мені місцем, прекраснішим за мій дім. Це було те місце району, в якому я почувалася найбільш упевнено, я приходила туди, коли мною оволодівало хвилювання. Я була уважною на уроках, я виконувала з максимальною старанністю те, що мене прохали виконати, я вчилася. Мені понад усе подобалось подобатися всім. Вдома я була улюбленицею батька, і брати мене теж любили. Проблема у мене була з матір’ю, справи з нею ніколи не йшли належним чином. Мені здавалося, що вже тоді, коли мені було трохи більше шести років, я зробила б усе, аби мати змогу зрозуміти, що у її житті я була зайвою. Я їй не імпонувала, і так само вона не імпонувала мені. У мене викликало відразу її тіло, це було щось, напевне, подібне до передчуття. Вона була білявою, з блакитними зіницями, розкішною. Але у неї було праве око, яке невідомо куди дивилося. А також у неї не рухалася права нога, вона називала її ображеною ногою. Вона кульгала, і її хода мене тривожила, особливо вночі, коли вона не могла заснути і рухалася коридором, йшла на кухню, верталася назад і все починалося знову. Іноді я чула, як вона несамовито била тараканів, що бігли від вхідних дверей, і я уявляла її з несамовитими очима,