Моя неймовірна подруга. Елена Ферранте

– і з Меліною сталося бозна-що. Ззовні вона залишалася такою, як і раніше, сухорлявою жінкою з великим носом, вже посивілим волоссям, різким голосом, яка вечорами кликала дітей з вікна одного за одним, на ім’я, з подовженими складами через шалений відчай: Ааа-дааа, Мііі-кé. Спочатку її дуже допомогав Донато Сарраторе, який жив якраз над її квартирою, на четвертому – і останньому поверсі. Донато був постійним відвідувачем парафії Святого Сімейства і, будучи щирим християнином, докладав великих зусиль заради неї, збираючи гроші, вживані костюми та взуття, долучаючи до цього Антоніо, найстаршого сина, за допомоги офісу Горрезіо, одного з його знайомих. Меліна була йому настільки вдячна, що вдячність змінилася в її грудях покинутої жінки закоханістю і пристрастю. Невідомо, чи не був Сарраторе передбачливим із нею. Він був найщирішою людиною, проте дуже серйозною: дім, церква й робота, він виконував обов’язки поїзного бригадира державної залізниці, він мав фіксований оклад, за допомогою якого гідно утримував дружину Лідію та чотирьох синів, найстаршого з яких звали Ніно. Коли він не перебував у подорожі за маршрутом Неаполь – Паола і у зворотньому напрямку, він присвячував себе налагодженню всього в домі, ходив на закупи, возив на прогулянку у дитячій колясці наймолодшого сина. Це було доволі нетипово для того району. Нікому й не спадало на думку, що Донато викладався на повну, аби вгамувати втому дружини. Ні: усі чоловіки й мій батько вважали його чоловіком, якому подобалось залицятися до жінок, тим паче що він писав вірші та охоче читав їх кому завгодно. Нікому це не спадало на думку, навіть Меліні. Вдова надавала перевагу тим думкам, що він, в силу тендітності душі, став би залізати на шию дружині, і тому вирішила завзято протистояти Лідії Сарраторе, аби звільнити його та дозволити йому постійно бути з самою вдовою. Війна, що слідувала за цим, спочатку видалася мені захопливою, про неї говорили в моєму домі та поза його межами із жахливим реготом. Лідія розстилала свіжі простині з пральні, і Меліна вилазила на підвіконня та стоячи забруднювала їх очеретиною, яку вона обпалювала спеціально від одного кінця до іншого, на вогні; Лідія проходила попід вікнами, а Мілена плювала їй на голову або перекидала на неї відра з брудною водою; Лідія шуміла вдень, йдучи за нею, разом із біснуватими дітьми, дошкуляючи, а Мілена шаленіла впродовж усієї ночі, б’ючи об горище палицею. Сарраторе намагався поширювати мир будь-якими засобами, але він був занадто чуттєвою людиною, занадто почтивою. Таким чином, від образи до образи, обидві жінки почали вдаватися до лайки, якщо вони просто перетиналися на вулиці або на сходах, різкими, жорсткими звуками. Вони почали лякати мене. Одна з численних жахливих сцен мого дитинства почалася з завивання Меліни та Лідії, з образами, що долинали з вікон, а потім – на сходах; таким чином, це тривало за участі моєї матусі, яка кинулася до дверей дому, відчинила їх та висунулася на сходовий майданчик, а за нею слідували ми, діти; а закінчилося все картиною, яку я не могла витримати, картиною з двома сусідками, які