Моя неймовірна подруга. Елена Ферранте

важко, що на той момент доречно було б сказати таким чином: хоч вона й поворухнулася, перетинаючи вуличку, маленьку, темну, хоч вона це й зробила, маючи лише рішучість, вона була непохитною. Непохитною в тому, що робила родичка її матусі, непохитною в покаранні, непохитною, немов статуя. Вона немов приросла. При всьому цьому в Меліни на долоні було м’яке темне мило, тільки-но придбане у підвальному приміщенні дона Карло, і вона брала його рукою і їла його.

      6

      Того дня, коли вчителька Олів’єро впала з кафедри та вдарилася об парту, я, як і сказала, вважала її померлою, померлою на роботі, як мій дідусь або чоловік Меліни, і мені здавалося, що слідом за ними помре також і Ліла, внаслідок жахливої покари, яку вона отримала б. Навпаки, впродовж періоду часу, який я не можу визначити – чи був він довгим, чи коротким, – нічого не відбувалося. Не помирали обидві, ані вчителька, ані учениця, ані у реальності, ані у пам’яті.

      Але тоді все було предивним. Вчителька Олів’єро повернулася до школи та почала займатися Лілою, не для того, аби покарати її, що для нас здавалося природним, а для того, аби її похвалити.

      Ця нова фаза почалася, коли до школи викликали маму Ліли, синьйору Черулло. Одного ранку Ліла побила шкільного сторожа і заявила про це. Одразу по тому увійшла Нунція Черулло, її неможливо було впізнати. Вона, так само як і більша частина жінок району, жила, заплутавшись у туфлях та старих зношених костюмах, привертаючи увагу в церемоніальному костюмі (для шлюбу, причастя, миропомазання, похорону), геть похмура, з блискучою чорною дамською сумочкою, у туфлях з невеликими підборами, які катували її опухлі ноги, і вона запропонувала вчительці два паперові мішечки, один – з цукром, а другий – з кавою.

      Вчителька прийняла дар охоче і сказала їй та всьому класові, дивлячись на Лілу, яка в той час лагодила письмовий стіл, ті фрази, загальний сенс яких збив мене з пантелику. Ми були у першому класі початкової школи. Ми тільки-но вивчали алфавіт та числа від одного до десяти. Найбільш вправною у класі була я, я вміла розпізнавати усі літери, я вміла казати: «один, два, три, чотири», і так далі, мене постійно хвалили за почерк, я вигравала триколірні кокарди, які шила вчителька. Проте Олів’єро, хоч як дивно це виглядало, незважаючи на те що через Лілу вона впала і потрапила у лікарню, сказала, що Ліла найкраща з нас. А насправді вона була найбільш мерзотною. Насправді вона зробила ту жахливу річ – наліплювала шматочки паперу, вимазані у чорнилі, на нас. Правда полягає в тому, що, якби та дівчина не була вихована настільки погано, вона, наша вчителька, не впала б з кафедри, поранившись. Правда полягає в тому, що наша вчителька була змушена постійно карати її дерев’яною палкою або ж відправляти її стояти навколішки на твердій пшениці за дошкою.

      Але було фактом, що її, як вчительку і як людину, сповнював радістю дивовижний факт, який було викрито кількома днями раніше, випадково.

      Після цього вона зупинилася, так, ніби їй не вистачало слів, або так, ніби їй було необхідно