.

тверді поверхні для мене ставали м’якими під пальцями або опухали, залишаючи проміжки між їх внутрішньою масою та поверхнею аркуша. Мені здавалося, що моє тіло, коли помацати його, опухає, а це засмучувало мене. Я була впевнена, що мої щоки були повітряними кулями, руки були заповнені тирсою, мочки вух, як мені здавалися, були стиглими ягодами горобини, ступні були у формі буханця. Коли я по вулиці йшла до школи, відчувала, що простір також змінився. Здавалося, що він прикутий до двох темних полюсів, з одного боку, підземний повітряний міхур, який натискав на фундаменти будинків, похмура печера, в яку впали ляльки; з другого боку, шар на вершині, на четвертому поверсі дому, де мешкав дон Акілле, який вкрав наші ляльки. Дві кулі були ніби прикручені до кінців залізного стержня, який у моїй уяві перетинав по похилій площині квартири, вулиці, села, тунелі, доріжки та поєднував їх. Я відчувала себе затиснутою в лещатах з масою речей і людей щодня, в мене був неприємний присмак у роті, я постійно відчувала нудоту, що мене вичерпувала, ніби все це, таке стиснуте, таке вузьке, перемололо мене в огидну масу.

      Це була важка хвороба, можливо, вона тривала декілька років, аж до кінця підліткового віку. Але якраз тоді, коли вона тільки почалася, неочікувано для мене сталося перше освідчення.

      Я й Ліла не залишали спроб потрапити до дона Акілле, горе від втрати Тіни було все ще нестерпним. Я пішла неохоче, щоб купити хліба. Мене відправила туди мати, і я поверталася додому з іншими, затискаючи його в руці та притискаючи до грудей, коли помітила, що за мною сунувся Ніно Сарраторе зі своїм маленьким братом, якого він вів за руку. Мати, Лідія, влітку дозволяла йому виходити з дому – завжди в компанії Піно, якому тоді було не більше п’яти років, із зобов’язанням не залишати його. Неподалік рогу вулиці (дещо далі був м’ясний магазин Карраччі) Ніно збирався обігнати мене, але замість обійти він пхнув мене до стіни, поклав вільну руку на стіну як бар’єр, щоб запобігти моїй втечі, а з іншого боку він поруч зі своїм братом, мовчазним свідком. Він невиразно промовив щось, чого я не зрозуміла. Він був блідий, спочатку посміхався, а потім ставав серйозним, а потім знову посміхався. Нарешті промовив італійською літературною мовою:

      – Коли ми будемо дорослими, я хочу с тобою одружитися.

      Потім він запитав мене, чи хотіла б я бути його нареченою. Він був трохи вищий за мене, дуже худий, з довгою шиєю, з трохи відстовбурченими вухами. В нього було неслухняне волосся, очі з довгими віями, упертий погляд. Розчулювало зусилля, яке він робив, щоб стримувати свою сором’язливість. Хоча я хотіла б вийти заміж за нього, відповіла йому:

      – Ні, я не можу.

      Він стояв з відкритим ротом, Піно сильно потягнув його за руку. Я втекла.

      З цього моменту я почала вислизати щоразу, коли бачила його. Проте це виглядало красиво. Скільки разів я була в районі, де мешкала його сестра Маріза, щоб тільки підійти до нього та пройтися з ним вулицею, щоб повернутися додому. Але, мабуть, він освідчився мені в невідповідний час. Він не міг знати, якою розчавленою я почувалася, скільки душевних