Яблуневі квіти. Юрій Кирик

вірними друзями, які намотали за своє довге життя не один десяток тисяч кілометрів. Щоправда, у кожного в гаражі сучасні «байки» з амортизаторами, карбоновими рамами – справжні витвори інженерного мистецтва. Та коли «доріженька кличе», сідлаємо старих випробуваних коней. З титановими багажниками, годними витримати до ста кілограмів вантажу. Заходимо в лісок, аби в тіні поставити велосипеди, і… зупиняємось зачудовані білокам’яним маревом – просто серед лісу постає капличка, аж дух захоплює. Кому заманулося бути похованим серед лісу? З певністю, що не місцевий багатій. Каплиця, хоча й розруйнована, усе ще приваблює немісцевим шиком. Їй би пасувало прикрасити Личаківське кладовище у Львові, а не цю Богом забуту місцину, де лише пташки та інколи лісова дичина забреде. Тут пахне таємницею.

      Таємниця озонує в повітрі. Хоча… уважно придивившись, бачимо, що не звірина, а люди тут добряче «попрацювали». Ґрунтовно зруйновані підземелля, де були поховані останки. Дивно, як стоять ці стіни, адже фундамент практично знищено… Читаю напис: «Станіслав Скарбек». Невже той самий? Фундатор і будівничий львівського драматичного театру. Авантюрист і меценат… Зрозуміло – тут шукали скарби людини, що славилась найбагатшою в Галичині. Трохи моторошне насправді сусідство – розграбована каплиця в лісі. У гарному товаристві згаємо нічку, думаю собі… Відходимо в пошуках хмизу.

      Не знаю чому, але ліс, який майже налякав нас уночі, як з’ясували вранці в місцевих мешканців, колись був ландшафтним парком гігантських розмірів, теж створеним Скарбеком. Граф любив усе чимале. Ледь чутний жаб’ячий хор, який супроводжував нас увечері, розмістився в озері, викопаному в парку для графа. А поруч з цим зеленим куточком зростали стіни величезного замку-палацу. Величезного – це найменший з епітетів, які можна дібрати до споруди.

      Бував у Вавелі, у Пред’ямському замку в Словенії, у Марієнбурзькому замку й можу сказати: не масштабно жили тевтонці… Скарбек – от хто тямив у розмірах! Похмуре громаддя суворого палацу займає площу, достатню для розміщення середнього села. До нескінченного триповерхового головного корпусу приєднуються два чотириповерхові крила зі стилізованими баштами заввишки в п’ять поверхів. Нині він постраждав від перебудов, його галереї втратили свій монументальний декор, та це не головне – розміри правлять бал, розміри придушують звуки, розміри втискують людину в землю. Цей палац усі тут називають «заклад». Граф планував, що буде він омріяним домом для всіх, хто позбавлений житла, – без огляду на національність, стать чи стан. Загалом він розрахований на чотириста осіб…

      Віття дерев чудовою куртиною прикриває місце останнього спочинку того, хто понад усе любив театр. Крутячи педалі курним шляхом, намагаємось згадати все, що кожен із нас знав про цю людину. Не багато того назбиралося. Та й те, що спливло в пам’яті, заслуговувало найбільшої уваги. Не лише сам Скарбек, а й люди, найтісніше з ним пов’язані, – його дружина Софія Яблоновська та Олександр Фредро, її другий чоловік. Можна й продовжити – їхній спільний з Олександром син Ян-Олександр також став драматургом, а донька Софія, одружившись із Яном Шептицьким, – матір’ю майбутнього митрополита Андрея.

      Після мандрівки засів в архівах і бібліотеках – заманулось відкрити цю історію. Можливо, це не «зоряні часи людства», як у С. Цвейга, та «людство» може бути як всеохопним поняттям, так і вживатися як синонім поняття «суспільство». Україна чи навіть Галичина не такий уже й маленький шмат цього суспільства. А трійко цих людей немало спричинились до того, що життя в цьому краї видозмінилося, набуло нових рис. Без сумніву, це були його зоряні хвилини. По-справжньому зоряні, бо благословило їх велике кохання. Зелена завіса, що вкрила останній прихисток одного з головних його героїв, повинна відкритися.

      Не претендую на документальність (хоча каркас і стоїть на міцному документальному підґрунті), не це ставив за мету, а чудо, яке творить з чоловіками любов жінки, майже дівчинки, яке розрівнює їхні дороги. Йдеться про графів Станіслава Скарбека та Олександра Фредро, яких у масштабах Галичини, та й загалом України, не можна не назвати великими.

      1

      У палаці Яблоновських була велика бібліотека. У кожній бібліотеці (звісно, там, де не живуть справжні бібліофіли) зазвичай більшість непрочитаних книжок – ті, що купили через колір їхніх палітурок, чи й просто тому, що шкіряні оправи гарно пахли. Софійка не була винятком – до таких книжок торкалась кілька перших днів по купівлі, розгортала їх, читала перших пару сторінок, й вони поверталися на визначене їм місце. За якийсь час про них забували чи просто споглядали із неприхованою огидою. Через вартість їх не викидали, але вони ставали непотрібними речами, яких у кожному провінційному палацику чимало.

      Набагато менше в бібліотеці було тих книжок, з якими Софійка не розлучалася з дитинства. Вони нагадували їй час, коли вона іще не навчилася проскакувати сторінки, читала з лівого верхнього в нижній правий кут. То, мабуть, єдині книги, які вона справді прочитала в житті й у які повірила.

      Прочитані книжки спричинилися до того, що Софійка жила в постійному страху, наче пропустить щось надзвичайне й чарівне у своєму житті. А це ж мусить відбутися, бо ж відбувалось із кожною героїнею