Душа окаянна. Дарина Гнатко

наполохано махала руками.

      – Гріх то великий так ненавидіти батька, донечко, Господь може покарати за це тяжко…

      Марта обурено відхилилася від мами.

      – А чому ж Він батька не карає?

      Васса перехрестилась.

      – Ой, доню, на все ж свій час, і мені інколи навіть страшно буває подумати про те, як помиратиме твій батько. Чи пом’якшить Господь хоч трішки його зачерствіле, жорстоке серце? Чи відкриє ж серце те для покаяння, чи зможе він побачити свої гріхи на порозі смерті? Бо ж роки його вже не молоді, сімдесят вже, і життя звертає до свого заходу.

      Марта промовчала, не здужаючи відшукати й краплини жалю до батька. Ні, не пожалкувала б вона його навіть у домовині.

      Наступного дня на притихлу й засніжену Диканьку м’яко опустився святий вечір. Остання ніч перед Різдвом стукалась у вікна, вже була поряд, і родина Красноглядів чекала першої зірки, щоб сісти за святу вечерю з дванадцяти пісних страв. І якщо вічно голодна Явдоха не могла її дочекатись, то свекор мало не підстрибував, чекаючи іншого. Вже сутеніло, ось-ось мала зійти перша зоря й наближався час сідати за вечерю, а пан полковник все не їхав, чи не заблукав бува де?

      Васса внесла до світлиці миску з кутею.

      – Зірка от-от зійде, батечку. Чи подавати вечерю?

      Отець Сава вирячив на неї роздратовано очі.

      – Яка вечеря, жінко? Чи тобі повилазило, еж пана полковника ще немає. Всякого в дорозі може статися, часи теперечки непевні, молились би краще за мандрівців, бо їде пан полковник до нас зі своєю сестрою, шанованою панною Марією Карпівною. – Він підійшов до дверей, дослухався та знизав плечима. – Та й куди воно ото годиться? Повсідаємось за стіл, жерти будемо, а пан полковник приїде, втомлений та голодний, на наші ситі пики видивлятися та недоїдки харчувати? Ні, чекаємо гостя, хоч і до півночі.

      Голодна Явдоха кинула тоскний погляд на вікна, за якими так стрімко темніло, й зітхнула. Панас невдоволено поморщивсь, а Данило, готувався ж до вступу в бурсу, вже розгорнув грубу книгу, з церковних, і заглибився в читання, геть байдужий до всього.

      Уся родина цього святого вечора була вбрана надзвичайно пишно, святочно. Явдоха з Вассою, як заміжні жінки, прикрасили себе напродиво гарними очіпками, білими, мов сніг, цяцькованими краплинами щирих перлин. Свитки теж зодягнули білі, з блакитною вишивкою, дрібного шиття на руках та горловині. А спідниці які багаті, з синього та червоного оксамиту, а сап’янці святочні, м’які та гарні. Марту ж обрядили в оксамитову свитку блакитної барви та таку саму спідницю, а у важке довге волосся вплели червоні та блакитні стрічки, прикрасили її дукачами, великим з вибраними перлами намистом, але повернути життя в застигле, оніміле лице, в спорожнілі очі не змогли. А проте отака сумна та набурмосена була вона все ж гарна, і отець Сава, вдивляючись у трішки засвіжіле лице, втішав себе думкою про те, що не зможе вона не сподобатись полковникові, бо що вродливою вродилась дівка, то того навіть хвороба не була здатна в неї забрати.

      На вечірнім яснім